Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

Державний провід мусить знати ВСІ ці чинники, оцінити їхню вагу, укласти глобальний план, стратегію боротьби своєї нації за ліпше місце під сонцем. Таке величезне завдання несила одному чи навіть кільком, хоч би й найґеніяльнішим мужам, схопити і здійснити. Лише знавець, висококваліфікований фахівець, що присвятив все своє життя вивченню даної ділянки, може дати більш–менш правдиву відповідь, пораду, і то лише в межах своєї ділянки, а не інакшої. Таким чином, теперішні президенти та міністри примушені сполягатися на фахові поради великого штабу фахівців з усіх царин життя. Інакшими словами — державні проблеми рішають не міністри, але міністерські фахівці. Міністри, парламенти обернулися в гумову печатку (див.: J. Burnham. «The Managerial Revolution».).

Часи, коли міністром залізниць був лікар, а міністром здоров’я — адвокат, минули. Абсурдність цього анахронізму бачить тепер і середньошкільник. Партійна система тримається ще силою традиції, інерцією та силою «темних сил», зацікавлених в ослабленні держави.

Натомість з кожним роком посилюється вага і голос професійних організацій, напр., в Америці (ЗСА) нині нема ані одної професії, члени якої не були б організовані в професійний союз. Уряд уже не вирішує важливої справи, не порадившись з лідером тої професійної організації, яку та справа зачіпає. Роль уряду помалу сходить до ролі координатора (в інтересі цілої нації) часто розбіжних інтересів окремих професій. Керівництво ж життям у межах даної професії є в руках лідерів професійної організації. Організовані не лише робітники, але й роботодавці.

Отже, бачимо, що не людські теорії кабінетних реформаторів, але саме життя, с. т. закони, що їх встановив Творець, указують нам на вихід з банкрутства сучасної соціяльно–економічної і політичної системи. Та й звичайний, здоровий, не скалічений «ізмами» розум каже, що потреби людей даної професії, обставини їх життя, засоби поліпшити його знають найліпше за всіх самі члени тої професії, отже, цілком логічно парламент націоналістичної держави має складатися не з безробітних інтелігентів чи професійних «політиків», як є тепер, але з делегатів професійних союзів.

Цю вимогу скріплює і напрям еволюції нашого економічного життя. В сучасній, суперкапіталістичній і одночасно глибоко демократичній Америці (ЗСА) керівництво індустрією є в руках найманих фахівців, а не власників, якими є тисячі уділовців, а між ними і самі фабричні робітники. Фабричне робітництво ВЖЕ починає брати участь у керуванні фабрикою (в Німеччині це вимагає державний закон). І, не забуваймо, цей процес іде природнім, еволюційним шляхом, без жодних революцій в ультракапіталістичній Америці, де соціялізму і понюхати нема де.

Йде природнім шляхом, бо індустрією керують не доктринери, які начитались усяких кабінетних теорій, але керують люди, що свої знання здобули довгою життєвою практикою, досвідом. Багато директорів великих американських фабрик не мають ніяких дипломів. На директорські пости поставило їх саме життя в процесі селекції, конкуренції кандидатів. В Америці (ЗСА) ніколи не питають претендентів на яку посаду (включно з найвищими) про їхні дипломи, не питають навіть, ЩО претендент знає, лише питають, ЩО він уже ЗРОБИВ у тій галузі. Тому і створилася відповідна форма запитання: «What experiance do you have?» — «Який досвід маєте?» Що ж дивного, що американська індустрія, платячи своїм робітникам втричі більшу платню, все ж успішно конкурує з країнами, які платять своїм робітникам втричі меншу. Ось що значить у сучасному житті закон натуральної селекції шяхом конкуренції.

Принципом вільної конкуренції просякнуте ВСЕ життя в Америці. Напр., у торгівлі цей принцип зродив неписаний закон: «Customer is always right» — «клієнт завжди має рацію», завжди правда на його боці. Продавці із шкіри вилазять, щоб догодити покупцеві. Вередлива баба перекине всю крамницю догори ногами, вибираючи і придивляючись до краму, і піде, не купивши нічого, а продавець випровадить її з поклонами і славнозвісним «Sorry, madam» — «Шкодую, пані, вибачайте, що не міг Вам прислужитися». Бо він знає, що незадоволенний клієнт піде до конкурента. Американські продавці йдуть ще дальше. Куплений товар можна повернути по кількох днях, і крамар без жодних балачок зверне гроші, разом зі своїм «sorry». Американська господиня не мусить сама йти до крамниці: вона може замовити все телефоном, і, хоч би замовила на п’ять центів лише, їй привезуть замовлене додому, привезуть найліпше, що мають і за найнижчу можливу ціну, та ще й з гарантією, що повернуть гроші, якщо товар не сподобається їй. Причина — конкуренція. А в країні планової соціялістичної економіки СССР клієнт має кланятися продавцеві і просити–благати, щоб продав, а продавець дає не те, що клієнт хоче, але те, що продавець хоче, та й ще нагримає на клієнта, якщо той протестуватиме. А замість замовити телефоном і чекати вдома, поки їй привезуть, господиня в соціялістичному раю мусить стояти в черзі цілу ніч.

Така–то різниця поміж вільною конкуренцією «проклятих капіталістів» і СОЦІЯЛІСТИЧНИМ ПЛАНУВАННЯМ.

Цей неписаний закон конкуренції діє і в державнній та місцевій адміністрації. Урядовці навчені, що вони є слугами населення, що їхній обов’язок, задовольняти вимоги громадян, звичайно, в межах законів. Кілька скарг на урядовця від незадоволених його послугами громадян, і він втратить свою посаду.

А вже просто манією в Америці є efficiency — справність. Фабрика, торговельне підприємство, установа, канцелярія і т. п. мусить функціонувати, як найліпший годинник, з найменшим коштом грошима, часом чи людьми, інакше керівників викидають на вулицю. В Америці навіть і немалі справи полагоджують протягом кількох хвилин. Грошей на ту «ефішенсі» не шкодують, бо розуміють, що оплатиться в боротьбі з конкурентами.

Москвин, директор фабрики в СССР, оглядаючи американську фабрику, не хотів вірити, що вся канцелярія фабрики складається з директора, секретарки і книговода, бо в його соціялістичній фабриці такого ж розміру працювали в канцелярії 30 осіб. «Ефішенсі» ж соціялістичної індустрії в СССР та якість її продуктів є темою кпинів самих же москвинів в СССР.

В Америці (північній) залізниці, телеграф, телефон, електрівні, радіо і т. п. — все є в руках приватних фірм (компаній). Конкуруючи між собою, вони примушені поліпшувати і поширювати обслугу населення, не збільшуючи оплат. Запекла конкуренція тримає стало керівників індустрії під загрозою банкрутства, якщо вони не будуть стало поліпшувати якість і стало зменшувати кошти продукції. За таких умов «ефішенсі», справність стає імперативом, законом життя. А стало поліпшувати справність підприємства можна, лише притягаючи до своєї фірми найздібніших директорів, інженерів та робітників і зацікавивши їх прибутками, зиском фірми. Тому фірми конкурують між собою і за добрих фахівців, пропонуючи їм більшу, як конкурент, платню, більший відсоток із зиску фірми, ліпші умови праці і т. п. За всякі добрі проекти поліпшити продукцію чи