Читати книгу - "Холодна Гора"

Карол не очікувала в Москві багатства, проте злидні, в які вона потрапила, перевершили її уяву. Чоловік не належав до тих, хто міг в соціалістичному суспільстві зайняти місце під сонцем. Він не мав ніяких зв’язків. Молода пара навіть не мала свого помешкання. Карол завагітніла, коли ж повернулася з пологового будинку, то не знайшла в домі навіть ліжка. Матеріальна скрута призвела до розриву стосунків між цим молодим подружжям. Коли я познайомився з Карол Негер у 1934 році в Москві, вона вже була розлучена.

Нею опікувався Михайло Кольцов, знаменитий журналіст, редактор «Правди». На той час це була дуже впливова людина. Його високо цінував Сталін. Партійний апарат і апарат ДПУ постачали його цікавою інформацією з усіх куточків країни, яка слугувала матеріалом для його статей. Писав він про всі слабкі сторони радянського життя.

Коли партія хотіла без чергової кампанії, тобто без офіційного партійного чи урядового штампу звернути на щось увагу громадськості, зверталися з цим до Кольцова. Він осмілювався писати про речі, за які інших негайно було б виключено з партії. Коли Олексій Толстой на конференції російської спілки письменників визнав свою провину в тому, що у своїй літературній праці порушував директиви партії, сповідуючи формальний, а не соціалістичний реалізм, Кольцов виступив проти великого письменника. У своїй статті він дуже саркастично зобразив його позбавлений гідності виступ. Переконливо доводив йому, що в літературі немає понять, які відповідали б таким гаслам, як «формалізм», «соціалістичний реалізм» і тому подібне.

Принаймні він, Кольцов, цього не знає.

Михайло Кольцов був енциклопедистом. Багато подорожував, бував у Берліні й цінував берлінських лівих літераторів та акторів.

Коли почув, що акторка Карол Негер у біді, вирішив прийти їй на допомогу. Карол не знала російської, отже, сцена в Москві була для неї закрита. Він намовив її опублікувати в одному з літературних журналів, редактором якого був, серію статей про видатних німецьких акторів. Карол спробувала і це їй вдалося. Кілька акторських портретів, що вийшли з-під її пера, були опубліковані. Кольцов виплатив їй надмірний гонорар, добився для неї безкоштовний номер у московському готелі «Савойя». Вона поволі приходила до тями після всього пережитого. Потім почала працювати у фільмі, який ставив Еріх Вангенгейм на тему: «Справа Дімітрова».

Навесні 1936 року її було арештовано. Це трапилося ще за місяць до арешту моєї дружини. Було це як грім серед ясного неба. Карол Негер ніколи не займалася політикою і зовсім не розуміла того, що діялося навколо неї. Коли її попросили назвати лідерів опозиції в партії, вона не знала. Ми не могли зрозуміти, що від неї хочуть.

У камері я дізнався про деякі подробиці її долі. Її було засуджено на десять років. Вона утримувалася в ізоляторі й страшенно голодувала, хворіла на тиф і тому подібне. Але незважаючи ні на що, лишалася красивою і чарівною жінкою. Її доля дуже мене вразила. Я пам’ятав розмову, яка відбулася в Москві за кілька місяців до її арешту. Карол розповіла мені про смерть свого першого чоловіка — німецького поета Клабунда. Клабунд був хворий на сухоти, останні роки життя провів у курортній місцевості Швейцарії. Не хотів, щоб його дружина, яка завойовувала німецьку сцену, псувала через нього свою артистичну кар’єру. Перед смертю викликав її до себе і взяв з неї зобов’язання не дотримуватися жалоби й повернутися на сцену: «Думка про те, яка ти на сцені полум’яно молода, красива й талановита робить мене щасливим. Не втрачай жодного дня, коли мене не стане».

Яка несправедлива, яка жорстока доля! Ця жінка мала все, що тільки життя могло їй дати. Однак вона все покинула й пішла за ідеєю, котру й сама не знала, але яка мала вигляд сну про нове, справедливе суспільство. І все те скінчилося російською в’язницею.

Перед депортацією більшість постала перед спеціальною «трійкою». Товариші називали цю комісію, складену з трьох вищих офіцерів НКВС, «трьома магами». Викликаного запитували про біографію. У деяких випадках «три маги» пропонували депортованому стати агентом НКВС у Німеччині. Деякі погоджувалися, аби лише швидше звідціль вибратись. Карол також зустрілася з такою пропозицією.

Вона обурено відмовилась і взагалі не хотіла їхати до гітлерівської Німеччини. Вона вимагала, щоб її було вислано до Копенгагена, де мала друзів, до німецького драматурга Бертольда Брехта включно.

Їй було відмовлено й це вирішило її долю. Ми всі виїхали, а вона лишилася. Я більше ніколи не чув про її подальшу долю. Певно, вона ніколи не змогла вибратися з Радянського Союзу. Її приятелі нічого не знають про долю її дитини. Бекер, її чоловік, також був арештований. Михайло Кольцов, її покровитель, у 1938 році опинився у в’язниці НКВС. Немає нікого, кого можна було б запитати про долю Карол Негер.

У моїй камері сиділи різні люди. Переважно робітники, у більшості своїй — німецькі комуністи. Були між ними люди, які займали в партії досить високе становище. Я пам’ятаю лише одного інтелектуала з нашої камери на ймення Петерманн, який працював в апараті Комінтерну. Він був мудрим, гострим на язик і безхарактерним. Уже тут, у камері, він готувався до переходу до німецько-фашистського табору. Між нами двома часто доходило до суперечок. Я не захищав того, що робилося в Росії і ніхто більше мене не ненавидів сталінський режим, але я завжди боронив соціалістичні принципи цієї країни. В усякому разі, засоби виробництва й розподілу були усуспільнені, і, як марксист, я тримався старої схеми. Суттєвою річчю для мене була економічна база суспільного устрою. Вся політична надбудова буде змушена, рано чи пізно, пристосуватися до цього економічного базису. Соціалістичне панування не буде терпіти диктатури однієї людини. Рано чи пізно воно струсить цю диктатуру і, як фенікс з попелу, постане вільне соціалістичне суспільство.

Та я був неправий. Незважаючи на тяжкі страждання в російських в’язницях, мені знадобилося ще п’ять років, аби зрозуміти свою помилку. Але Петерманн