Читати книгу - "Сестри-вампірки 2"

– Ходімо додому, коханий, – прошепотіла Урсула.

– Ходімо, сонечку, – погодився мисливець за вампірами. – Дай мені тільки кілька секунд, я маю дещо сказати.

Він винувато підійшов до Даки і Сільванії.

– Загалом, мені дуже ніяково. Я завжди вважав вас вампірами. А тут он як вийшло, – пробурмотів він.

– Та що ви, ну які ж ми вампіри? – удала із себе здивовану Дака.

– Ну ви й насмішили! – похитала головою Сільванія.

Дірк ван Комбаст вичавив із себе посмішку:

– Отже, вибачте мені.

– Хто давнє пом’яне, той лиха не мине, – завірила його Сільванія, від душі потиснувши простягнуту руку Дірка.

– Мир, гере ван Комбаст, – усміхнулася Дака, відвісивши Діркові трансільванського щигля.

Щасливе пробудження

Цієї ночі над гладдю біндбурзького озера пролітали два величезні лебеді. А може, це були зовсім і не лебеді, а кажани. А може, це були зовсім і не кажани, а… Втім, неважливо.

Дака і Сільванія з Геленою і Лудо на плечах приземлилися біля шатра бедуїна. Забравшись усередину, вони знайшли самотнього могіканина, що спав безтурботним сном. Сільванія лягла поруч і, міцно притулившись до могіканина, солодко заснула.

***

Якоб здивовано протер очі. Чи не сон це? Друзі начебто тут і були, а поруч  – його кохана дівчина.

– Доброго ранку, – сонно всміхнулася Якобу Сільванія.

Якоб допоміг їй підвестися.

– Посидьмо біля озера, поки всі сплять, – запропонував він.

Вони вмостилися на рибальському містку. Опустивши ноги у воду, хлопець і дівчина задумливо дивилися вдалину.

– Де ви всі вчора були? – зважився запитати Якоб.

Сільванія розгублено смикала рюшу сукні.

– Я мушу зізнатися тобі де в чому, Якобе, – зітхнула вона.

– Кажи, – глухо промовив Якоб, готовий до найгіршого.

Поглянувши на Якоба, Сільванія насмілилась випалити:

– Загалом, я напіввампір. Мій тато  – вампір, а мама  – людина. От чому я не дуже люблю бувати на сонці. Та кров я не п’ю  – я все ж таки не тільки напіввампір, але й напівлюдина. А ще я вмію літати. Щоправда, літаю я не надто добре, та все-таки іноді я могла б брати тебе з собою.

Якоб ошелешено дивився на Сільванію. Він очікував почути що завгодно, але до такого повороту подій готовий явно не був.

– Я розумію, звучить навіжено. Але так воно і є, – торохтіла Сільванія. – Ну, скажи вже що-небудь.

А що міг сказати Якоб?

– Хм…  – пробурмотів він. І, заглянувши Сільванії у вічі, додав:  – Шкода.

Серце у Сільванії впало.

– Шкода, що я боюся висоти, – закінчив Якоб.

Сільванія боязко подивилася на нього, і її губи розпливлися в щасливій усмішці:

– Подумаєш, проблема. Літатимемо низько.

Якоб із полегшенням зітхнув.

– Ти й справді надзвичайна, – усміхнувся він.

– Ти теж, – тихо промовила Сільванія, зашарівшись.

Якоб поклав їй руку на плече і поцілував.

На березі почулося хихикання. Дака, Гелена і Лудо вже давно виповзли з намету і з цікавістю спостерігали за їхньою бесідою. Взявшись за руки, Сільванія і Якоб поспішили до друзів.

– Діти-и-и! – пролунав знайомий голос.

Уздовж берега на велосипеді-тандемі до них котили Ельвіра і Міхай з величезним кошиком на багажнику.

– Мамо! – зраділа Дака.

– Тату! – заплескала в долоні Сільванія.

Сестри кинулися в обійми батьків, які ще не встигли злізти з велосипеда.

Міхай і Ельвіра здивувалися. Вони й гадки не мали, що їхня поява так потішить дочок. Але, з іншого боку, коли твої діти тобі раді  – чи це не справжнє щастя! «А може, вони просто зголодніли?»  – припустила Ельвіра.

– Щасливий бачити вас, діти мої, – усміхнувся до компанії Міхай.

– Добридень! – привіталися Гелена і Лудо.

– Здрастуйте, – трохи боязко промовив Якоб.

– Сподіваюся, ми вам не завадили, – сказала Ельвіра  – Ми привезли вам сніданок.

Із цими словами вона стала навколішки і заходилася розпаковувати кошик.

Хай живе дружба!

Після легких ранкових закусок вирішили приготувати гриль. За допомогою позиченого у дідуся бичачого ока Лудо розвів перед шатром багаття. Над полум’ям повісили рожен із ковбасками, кукурудзяними качанами і м’ясом. Відповідальним за гриль призначили Лудо, оскільки Міхай готував м’ясо виключно з кров’ю, не визнаючи добрячого пряження. Втім, з кров’ю чи без  – м’ясо видалося на славу.

Поки Дака жадібно поглинала шматок за шматком, Сільванія сиділа, немов на терні, час від часу поглядаючи на годинник: до вечора мали приїхати батьки Якоба. Її серце шалено калатало, але цього разу не через Якоба, а через тата. Тільки б він сьогодні не утнув якоїсь дурниці!

Нарешті Бартони прибули.

– Зараз підійдуть батьки Якоба. Прошу тебе, тату, тримай себе в руках, – прошепотіла Сільванія Міхаю.

– Привіт! – помахав батькам Якоб.

Сільванія, Міхай і Ельвіра вийшли їм назустріч.

– Здрастуйте, – несміливо промовила Сільванія.

Спочатку тато Якоба поглядав не дуже приязно.

Ельвіра з усмішкою підійшла до мами Якоба і простягла руку.

– Здрастуйте, дуже рада з вами нарешті познайомитися!

Франциска Бартон виявилася не тільки милою, але і вельми привабливою жінкою.

– Добридень, фрау Цепеш, здрастуйте, діти! Щиро дякуємо за запрошення, ми любимо відпочивати на природі!

Річард зупинив свій погляд на Міхаєві.

– Містере Міхаю, – тут Річард відкашлявся. – Міхаю. Я мушу перепросити у вас за моїх несправедливих звинувачень. Гадки не мати, чому я тоді так завівся. Мабуть, тієї ночі я спати і бачити сон. Щоправда, цей сон бути дуже схожий на дійсність.

Батько Якоба задумливо подивився на тата Сільванії і Даки.

– Ну авжеж тобі все наснилося, тату, – поспішив запевнити Якоб. – Тобі завжди верзеться абищо, коли мама їде на презентацію нової книги.

– Який чудовий день! – сказала Ельвіра і, підійшовши до чоловіка, легенько його підштовхнула.

– Вибачення прийнято, – буркнув Міхай, поправляючи сонцезахисні окуляри.

Ельвіра знову підштовхнула Міхая, і той подав татові Якоба руку. Перемир’я зміцнили урочисим рукостисканням.

– А крутий у тебе старий, – підморгнув Якобу Міхай.

На душі в нього стало легко і добре. По-перше, він радий був викрутитися з тієї делікатної пригоди з Річардом Бартоном. По-друге, уже вечоріло, і сонце потихеньку сідало за озеро. Цей час доби Міхай любив найбільше.

Щоб відсвяткувати перемир’я, чоловіки зазвичай п’ють шнапс  – ця традиція добре знайома як трансільванцю, так і австралійцю. На щастя, в кошику знайшлася ціла пляшка карпівки, яку Міхай завбачливо поклав до інших харчів. І поки діти веселилися, а Ельвіра і Франциска мило теревенили про все на світі, Міхай і Річард встигли випити і за їхню дружбу, і за своїх прекрасних дам, і за вдалий відпочинок.

– Schnappybox, Річарде! – піднімаючи келих, вигукував щоразу Міхай.

– Cheers11,  – відповідав той.

Раптом почувся якийсь тріск  – і прямо в центрі гучної компанії з’явився Мурдо.

– Boi searo! – чемно привітався він.

Його синяво-чорне волосся з червоними пасмами виблискувало в тьмяному світлі багаття. І він видавався ще сильнішим і вищим, ніж зазвичай.

– Мурдо! – зраділа Дака, ледь стримуючись, щоб не кинутися йому на шию.

Річард Бартон зблід і, здивовано поглядаючи на непроханого гостя, повільно відставив склянку з карпівкою.

– Мені здається, я багато перебрати з цей ваш шнапс, – пробурмотів він.

– Все гаразд, Річарде? – занепокоїлась Франциска. За розмовою з Ельвірою вона не помітила ефектної появи Мурдо і вважала, що її чоловік просто захмелів. Узявши Річарда за руку, вона відвела його до озера.

– Мамо, тату, знайомтеся, це Мурдо! Фронтмен «Криптон Крекс»! – сяючи від щастя, відрекомендувала гостя Дака.

– А, то ти і є той «Крислатий Кекс», – насупився Міхай.

Із цими словами він схопив Мурдо за горло.

– Пусти його, тату! Що ти робиш? – вигукнула Дака, намагаючись відтягнути батька від Мурдо.

Але Міхай був невблаганний.

– «Криптон Крекс»  – опіканці Ксантора. Я забороняю вам з ними водитися!

– Ксантор  – більше не наш менеджер, – задихаючись, виправдовувався Мурдо. Як і всі в роду Трансгігантів, він був дуже сильний. Та навіть наймогутніший Трансгігант беззахисний перед вампіром-батьком. Адже будь-який батько готовий роздерти на шмаття за свою дочку. Давалося взнаки і вчорашнє верескливе «Кі!». Залишалося сподіватися