Читати книгу - "Найкраще в мені"

На березі стояв старезний дуб, величезні його гілки спускалися ледь не до води й віддзеркалювалися у плесі струмка. Вода подекуди підмила берег, до гілок неможливо було дістати, не замочивши ніг, і вони зупинилися.

— Тут ми колись сиділи з тобою, — мовив він.

— Це було наше місце, — погодилася вона, — особливо після моїх сварок із батьками.

— Чекай, ти й тоді сварилася з ними? — вдав здивування Довсон. — Не через мене, сподіваюся?

Вона легенько штовхнула його плечем:

— Дуже смішно. Так чи інакше, ми залазили туди, ти обіймав мене, і я плакала, і кричала, а ти просто давав мені виплакатися про те, як усе це несправедливо, аж доки я не заспокоювалася. Я тоді була королевою драми, правда ж?

— Я й не помічав.

Вона ледь не засміялася.

— Пам’ятаєш, як барабульки вистрибували з води? Іноді їх було стільки, що, здавалося, ніби вони це роблять для нас.

— Гадаю, вони й сьогодні стрибатимуть.

— Знаю, але так, як колись, уже не буде. Коли ми приходили сюди, я потребувала їх. Здавалося, вони відчувають, що своїм виступом принесуть мені полегшення.

— А я вважав, що це я приносив тобі полегшення.

— Ні, це точно були барабульки, — дражнилася вона. Він посміхнувся:

— Ви з Таком колись сюди ходили? Вона похитала головою:

— Для нього схил був застрімкий. А я-от приходила. Чи намагалася.

— Тобто?

— Гадаю, мені треба було знати, чи почуваю я себе тут так само, та жодного разу не доходила. Дорогою сюди я не бачила й не чула нічого такого, але мене не полишала думка, що в лісі хтось є, і моя уява просто… не слухалася мене. Я розуміла, що сама-самісінька тут, і якби щось трапилось, я би нічого не змогла вдіяти. Тому розверталася і йшла назад до будинку, і жодного разу не доходила сюди.

— Дотепер.

— Зараз я не сама.

Вона роздивлялася, як води струмка йдуть вихорами, сподіваючись, що вистрибне барабулька, та ніхто не вистрибував.

— Важко повірити, що все було так давно, — прошепотіла вона. — Ми були такі молоді.

— Не такі вже й молоді, — голос його був тихим та по-дивному упевненим.

— Ми були дітьми, Довсоне, просто тоді не розуміли цього. Коли маєш власних дітей, точка зору змінюється. У тому сенсі, що Лін, скажімо, сімнадцять, і я не уявляю, як вона переживає те, що колись переживала я. У неї навіть хлопця немає. І якщо раптом я дізнаюся, що вона вислизає ночами крізь вікно, то, можливо, чинитиму так само, як мої батьки.

— Це якщо той хлопець тобі не сподобається?

— Навіть якщо я вважатиму його ідеальним, — мовила вона й повернулася до нього обличчям. — Про що ми думали?

— Ми не думали, — мовив він. — Ми були закохані.

Вона витріщилася на нього, в очах її відблискував місяць.

— Пробач, що не приїздила до тебе й не писала. Коли ти був у Каледонській в’язниці.

— Нічого.

— Ні, серйозно. Але стільки думала про це… Про нас… Весь час.

Вона простягла руку, щоб торкнутися кори дерева, наче шукала силу для продовження:

— Просто щоразу, коли сідала писати, відчувала якийсь параліч. Із чого почати? Розповідати тобі про заняття? Про сусідів з гуртожитку? Чи розпитувати, чим ти займаєшся там, як минають твої дні? Щоразу, як сідала писати, то перечитувала й перечитувала, і написане здавалося мені якимсь не таким. Тому я розривала листа й обіцяла собі почати наново наступного дня. Але дні йшли одне за одним. А тоді минуло вже надто багато часу, і…

— Я не тримаю на тебе зла, — заспокоїв її Довсон. — І потім теж не сердився.

— Бо тоді вже забув мене?

— Ні, — відповів він. — Бо тоді я ледве міг дивитися на себе в дзеркалі. І знати, що ти пішла далі, було для мене усім. Я хотів, аби ти мала життя, якого я ніколи не зміг би тобі дати.

— Ти не можеш справді так думати.

— Але я думаю, — відказав він.

— Тоді саме в цьому ти помиляєшся. В усіх у минулому є речі, які їм хотілося б змінити, Довсоне. Навіть у мене. І я б не сказала, що моє життя було ідеальним.

— Хочеш поговорити про це?

Колись давно Аманда могла розповісти Довсонові все, і хоч зараз вона ще не була готова, але відчувала, що з часом так станеться знову. Визнання цього факту лякало її, навіть коли вона розуміла, що Довсон пробудив у ній щось таке, чого вона не відчувала багато років.

— Ти не розсердишся, якщо я скажу, що зараз іще не готова?

— Зовсім ні.

На її обличчі відобразилося щось схоже на усмішку:

— Тоді насолоджуймось цими хвилинами, доки вони в нас є, гаразд? Як колись. Тут так тихо.

Місяць усе сходив, перетворюючи краєвид на щось неземне, і на тлі його сяйва зорі здавалися дрібненькими й тьмяними, як шпилькові голівки. Доки вони стояли поруч, Довсонові не йшла з голови думка про те, чи часто вона згадувала про нього протягом років. Рідше, аніж він про неї — в цьому він був упевнений, — але він відчував, що обидва вони були самотніми, хоч і по- різному. Він був одиноким силуетом у пустелі, а вона — обличчям у безіменному натовпі. Але хіба не було так само, коли вони були підлітками? Вони через це й були разом — і якимсь дивним чином почувалися щасливими одне з одним.

У темряві він почув, як Аманда зітхнула:

— Мабуть, треба вже їхати.

— Розумію.

Його відповідь дала їй полегшення, хоч і не без дрібки розчарування. Повертаючись до будинку, вони йшли мовчки, кожен з них оповитий власними думками. Усередині Довсон повимикав світло, доки вона зачиняла усі двері, й тоді вони разом пішли до машин. Довсон нахилився відчинити перед нею двері:

— Завтра зустрінемось в юриста, — сказав він. — Об одинадцятій.

У світлі місяця її волосся спадало срібним водоспадом, і він ледве втримався від того, аби провести по ньому рукою.

— Сьогодні було дуже хороше. Дякую за вечерю.

Стоячи перед ним, вона раптом вхопилася за дику думку, що він може спробувати поцілувати її, і вперше з часів студентства відчула, як від чийогось погляду їй перехоплює подих. Але вона відвернулася ще до того, як він встиг би спробувати.

— Рада була бачити тебе, Довсоне.

Аманда сіла за кермо й з полегшенням видихнула, коли Довсон зачинив за нею двері. Вона завела авто й дала задній хід.

Довсон махав їй рукою, доки вона