Читати книгу - "Найкраще в мені"

— Мусить же тобі хтось на це вказати.

— А от якщо я трішечки тебе заспокою? Я теж не змінився. Я тепер сам, бо так було завжди. До нашого знайомства я робив усе, аби триматися подалі від свого дурнуватого сімейства. Коли я прийшов сюди, Так іноді по декілька днів ні слова до мене не казав, а коли ти поїхала, мене забрали до Каледонської в’язниці. Коли я вийшов, то в цьому місті нікому не був потрібний, тому поїхав геть. І так сталося, що відтоді я місяцями працював на платформі посеред океану, а це не те місце, де в людей складаються стосунки — так я насамперед усе це бачу. Звісно, є пари, які можуть витримати постійну розлуку, але й розбитих сердець вистачає. Просто так усе видається легшим, до того ж, я так уже звик.

Вона оцінила його відповідь.

— Хочеш знати, чи я вірю, що ти сказав мені усю правду?

— Та ні.

Несподівано для себе, вона розсміялася:

— Тоді можна інше питання? Ти не маєш відповідати, якщо не захочеш про це говорити.

— Ти можеш запитати про все, про що забажаєш.

— Що сталося у ніч того нещасного випадку? Я чула тільки узагальнення у виконанні моєї матері, але всієї історії не знаю досі, тому не знала, що з того було правдою.

Довсон мовчки пережовував їжу, спокійно проковтнув, а тоді вже відповів:

— Немає про що розповідати. Так замовив набір покришок для «Імпали», яку тоді ремонтував, але з якоїсь причини їх привезли не сюди, а в магазин у Нью-Берні. Він попросив забрати їх звідси, і я так і зробив. Того дня трохи дощило, і коли я дістався до міста, було темно.

Він зупинився, намагаючись віднайти сенс у тому, що не мало сенсу.

— Назустріч їхало авто, водій (може, то була й жінка, досі не знаю) дуже поспішав. Усе одно, хто б це не був, він перетнув роздільну смугу просто переді мною, і я смикнувся убік, аби уникнути зіткнення. Далі пам’ятаю лише, що те авто пролетіло повз, а моя вантажівка опинилася в кюветі. Я бачив доктора Боннера, але…

Він досі бачив це перед собою, бачив чітко й ясно, наче в страшному сні.

— Було враження, наче хтось повільно прокручує плівку, кадр за кадром. Я вдарив по гальмах й викрутив кермо, але дорога й трава були слизькими, і тоді…

Він замовк. Аманда торкнулася його руки:

— То була страшна випадковість, — прошепотіла вона.

Довсон нічого не відповів, тоді посовав ногами, і Аманда задала риторичне питання:

— Нащо ти визнав провину? Ти ж не пив, не перевищував швидкості.

Коли він знизав плечима, вона зрозуміла, що сама знає відповідь. Вона була простою, як два на два.

— Пробач, — мовила вона, відчуваючи, що каже зайве.

— Я розумію. Але не жалій мене, — сказав він. — Тобі має бути прикро за доктора Боннера, його сім’ю. Через мене він так і не повернувся додому. Через мене його діти зростали без батька. Через мене його дружина лишилася сама.

— Ти про це нічого не знаєш, — заперечила вона. — Може, вона знову вийшла заміж.

— Не вийшла, — відповів він. Доки вона встигла спитати, звідки він знає, він повернувся до їжі.

— А в тебе що, — раптом спитав Довсон, відкинувши попередню тему розмови так, немов опустив заслін, і вона пожалкувала, що згадала про це. — Розкажи, як ти жила після того, як ми востаннє попрощалися.

— Не знаю навіть, із чого почати. Він узяв пляшку й долив обом.

— Почни з коледжу, наприклад.

Аманда здалася й заходилася розповідати йому про своє життя, спочатку не вдаючися до подробиць. Довсон уважно слухав, перепитував, уточнював, розпитував. І слова полилися з неї. Вона розповіла йому про одногрупників, про заняття, викладачів, які найбільше надихали її. Вона визнала, що рік роботи вчителькою не виправдав її сподівань — найперше, через те, що вона ніяк не могла усвідомити, що більше не є студенткою. Вона розповіла, як познайомилася із Френком, хоча й відчувала провину, вимовляючи чоловікове ім’я, а тому більше не називала його. Вона розповіла Довсонові трішки про друзів, про місця, де побувала за цей час, але найбільше говорила про дітей: описувала їхні риси, характери, проблеми, намагаючись не надто хвалитися їхніми досягненнями.

Іноді, коли вона завершувала думку, то питала в Довсона про життя на платформі, як він проводив час удома, але найчастіше він звертав розмову на неї. Здавалося, його цікавість до її життя була абсолютно щирою, і вона відчувала дивовижну легкість від цієї бесіди — наче вони просто підхопили безперервну розмову, почату колись давно.

Потім вона намагалася пригадати, коли востаннє вони так розмовляли з Френком, і не могла пригадати, хоча можливості для цього бували, коли вони лишалися наодинці. Тепер Френк випивав і здебільшого говорив сам; коли йшлося про дітей, то вони радше обговорювали їхні справи у школі, чи якісь

їхні проблеми і як їх найліпше вирішити. Їхні розмови зводились до результату, вони мали мету, і він майже ніколи не питався, як минув її день, що її цікавить. Почасти — і вона розуміла це — такий стан речей був типовим для будь-яких довгих шлюбних стосунків: мало нового вони могли розповісти одне одному. Та чомусь їй здавалося, що її зв’язок із Довсоном був принципово іншим, і було цікаво, чи життя з часом вчинило б з ними так само. Їй не хотілося так думати, але хіба був спосіб дізнатися напевне?

Бесіда потроху заводила їх у ніч, і зорі тьмяно блимали крізь кухонне вікно. Здійнявся вітер, і верхівки дерев колихалися, мов океанські хвилі. Пляшка спорожніла, й Аманда почувалася розслаблено й тепло. Довсон зібрав посуд до зливальниці, і вони тепер разом поралися з ним — Довсон мив, а вона витирала. Інколи вона помічала, як він роздивляється її, передаючи тарілки, і хоч упродовж стількох років вони не були разом, вона переживала дивне відчуття, що контакту одне з одним вони не втратили.

* * *

Коли вони закінчили поратися в кухні, Довсон рушив до задніх дверей.

— Маєш ще декілька хвилин?

Аманда глянула на годинник і, розуміючи, що вже час іти, несподівано для себе відповіла:

— Так, але лише декілька.

Довсон притримав двері, і вона прослизнула повз нього, спускаючись скрипучими дерев’яними сходами. Місяць нарешті зійшов повністю, і все навколо, сповите його сяйвом, виглядало по-екзотичному прекрасним. Срібна роса вкривала землю, і пальці її ніг у відкритих черевичках одразу ж змокли. Повітря