Читати книгу - "Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей"

п’ятеро, пов’язував на лице чорну шовкову хустинку, бо не мав носа й чекав, коли йому відновлять обличчя. Він пішов на фронт просто з військової академії й зазнав поранення менш як за годину після того, як потрапив на лінію вогню. Лице йому поправили, але він походив з давнього роду, і його носу ніяк не могли надати правильної форми. Він подався до Південної Америки й працював у банку. Але то було давно, а тоді ніхто з нас не знав, як воно буде потім. Знали тільки, що війна далі триває, але ми вже на неї більше не підемо. 

Ми всі мали однакові медалі, тільки хлопчина з чорною шовковою пов’язкою на лиці не мав, бо надто мало пробув на фронті, щоб на них заслужити. Високий хлопець з блідим, мов крейда, обличчям, який збирався стати правником, був лейтенантом у загоні «ардіті» і мав три медалі з тих, яких у нас було тільки по одній. Він довший час жив пліч-о-пліч зі смертю і тепер тримався трохи осторонь від усіх. Ми всі трималися трохи осторонь, і нас нічого не об’єднувало — крім того, що ми щодня по обіді зустрічалися у шпиталі. І як ми разом ішли до «Кови» через небезпечну дільницю міста, ішли в темряві, коли тільки із забігайлівок лилося світло й долинав спів, ішли іноді вулицею, де чоловіки з жінками юрмилися на хіднику так, що нам доводилось штовхати їх ліктями, аби пройти; ми відчували, що нас єднає дещо, чого люди, які ненавиділи нас, не розуміли. 

Самі ж ми всі до одного розуміли «Кову», де було приємно і тепло, де лилося приглушене світло, де в певні години стояв галас і цигарковий дим, де завжди сиділи за столиками дівчата, а на полиці на стіні лежали журнали. Дівчата в «Кові» були великі патріотки, і мені здається, що відвідувачки кав’ярні були найбільшими патріотками у всій Італії — по-моєму, вони й досі не втратили свого патріотизму. 

Спочатку хлопці дуже чемно розпитували мене про мої медалі й цікавились, що я такого зробив, щоб їх заслужити. Я показав їм папери, де було повно пишних фраз та всяких fratellanza[30] й abnegazione[31] і де, якщо забрати всі прикметники, насправді йшлося про те, що мені дали їх за те, що я американець. Після цього їхнє ставлення до мене трохи змінилось, хоча порівняно з іншими сторонніми я й далі вважався їхнім приятелем. Я був приятелем, але вони не прийняли мене за свого, коли прочитали папери, бо в них усе було по-іншому і свої медалі вони здобули зовсім за інше. Мене поранили, це правда; але ми всі знали, що поранення — насправді всього лиш нещасний випадок. Однак я ніколи не соромився своїх стрічок і часом, після коктейлів, уявляв, що вчинив усе те, за що вони отримали свої нагороди; та йдучи поночі додому порожніми вулицями, де віяв холодний вітер і всі крамниці стояли зачинені, тримаючись якомога ближче до ліхтарів, я знав, що не зміг би такого зробити: я страшенно боявся померти й часто лежав сам у ліжку, охоплений страхом перед смертю, і думав, як то буде, коли я знову повернусь на фронт. 

Троє з медалями були схожі на мисливських соколів, а я соколом не був, хоч і здавався ним для тих, хто зроду не полював; та оті троє знали, як усе насправді, і з часом наші шляхи розійшлися. Проте я далі приятелював із хлопцем, якого поранили в перший же день на фронті, бо він так і не мав шансу себе показати, а отже, теж не міг стати своїм; і мені він подобався, бо я думав, що, може, і з нього не вийшло б сокола. 

Майор, який колись був майстерним фехтувальником, не вірив у хоробрість, і коли ми сиділи в апаратах, здебільшого тільки тим і займався, що виправляв мої граматичні помилки. Одного разу він похвалив мою італійську, і потім ми з ним вільно нею балакали. Якось я зауважив, що італійська мова така легка, що нею нема чого всерйоз цікавитись; усе в ній так просто. «Ну-ну, — гмикнув майор. — Чому ж ви тоді не зважаєте на граматику?» Тоді я почав зважати на граматику, і незабаром італійська мова стала така складна, що я боявся розмовляти з ним, доки всі граматичні правила не вклалися мені в голові. 

Майор регулярно приходив до шпиталю. По-моєму, він і дня не пропустив, хоча я впевнений, що в силу апаратів він не вірив. Якийсь час ніхто з нас у них не вірив, а одного дня майор сказав, що то все безглуздя. Тоді апарати вважалися новинкою, і ми першими мали їх випробувати. «Дурнувата ідея, — мовив він. — Ще одна теорія, така, як і все решта». Граматики я так і не опанував, і він назвав мене ганебним бовдуром і сказав, що тратить на мене свій час, як останній йолоп. Майор був низький на зріст; він сидів, випроставши спину, у кріслі, встромивши праву руку в апарат, і дивився просто на стіну, тоді як шкіряні паски рухали його пальці вгору-вниз. 

— Чим ви займатиметесь, коли війна скінчиться — якщо скінчиться? — запитав він мене. — Пильнуйте граматику! 

— Поїду до Штатів. 

— Ви одружений? 

— Ні, але сподіваюсь одружитися. 

— Тоді ви ще більший бовдур, — сказав майор. Він здавався дуже сердитим. — Чоловік не повинен одружуватися. 

— Чому, signor maggiore[32]? 

— Не називайте мене «signor maggiore». 

— То чому чоловік не повинен одружуватися? 

— Не може він одружуватися. Не може, — сердито відповів майор. — Якщо він і має все втратити, то не повинен добровільно на таке йти. Не має сам іти на ризик. Треба знайти те, що втратити неможливо. 

Він говорив дуже сердито й різко і дивився просто перед собою. 

— Але чому він конче має все втратити? 

— Бо має, і все! — мовив майор. Він втупився у стіну. Тоді опустив погляд на апарат, висмикнув свою всохлу руку з пасків і ляснув нею по стегну. — Бо втратить, і крапка! — він мало не зірвався на крик. — І не сперечайся зі мною! — потім він гукнув до санітара, який відповідав за апарати: — Вимкніть ту чортову машину! 

Він вийшов у сусідню кімнату на сеанс лікування світлом і масаж. Тоді я почув, як майор запитав лікаря, чи може скористатися його телефоном, і зачинив двері. Коли він повернувся, я сидів в іншому апараті. Майор мав на собі плащ і кашкет — він підійшов просто до мого апарата й поклав руку мені на плече. 

— Пробачте, — сказав він і поплескав мене по плечу здоровою рукою. — Я не хотів вас образити. Моя дружина щойно померла. Не ображайтеся на мене, будь ласка. 

— Ох… — відповів я. Мені стало його до болю шкода. — Яка біда… 

Він стояв, покусуючи нижню губу. 

— Мені дуже важко, — сказав. — Не можу змиритися. 

Він дивився повз мене у вікно. І зненацька розплакався. 

— Ніяк не можу з цим змиритися, — мовив він і, схлипнувши, замовк. А тоді, плачучи, високо піднявши голову, утупившись невидющим поглядом просто перед собою, тримаючись по-солдатському рівно, з мокрими від сліз щоками, покусуючи губи, він пройшов повз апарати й вийшов у коридор. 

Лікар розповів мені, що дружина майора, зовсім юна, з якою він побрався допіру тоді, як його остаточно визнали непридатним для служби, померла від запалення легень. Вона хворіла якихось кілька днів. Ніхто й подумати