Читати книгу - "Снігопад, Ніл Стівенсон"

— Не твій тип?

— Навіть близько.

— А який він, твій тип?

— Старий і багатий блондин без уяви, але зі стабільною кар’єрою.

Він ледь це не проґавив, але встигає упіймати фразу за хвоста.

— Знаєш, я міг би пофарбуватись. А одного дня навіть постаріти.

Вона насправді сміється. Такий сміх миттю знімає напругу.

— Повір мені, Хіро, я остання людина, з якою ти зараз захотів би зв’язуватися.

— Це ти про свої церковні заморочки? — питає він. Хуаніта вкладала надлишок коштів у власне відгалуження католицької церкви — вона вважала себе місіонеркою для розумних атеїстів усього світу.

— Давай без зверхності, — каже вона. — Саме з таким ставленням я і борюся. Релігія — не для простаків.

— Даруй. Просто це трохи нечесно — ти можеш прочитати кожен вираз на моєму обличчі, а я дивлюся на твоє через якусь блядську завірюху.

— Це точно пов’язано з релігією, — каже вона. — Але все воно настільки складне, а ти настільки необізнаний у цій царині, що я навіть не знаю, з чого почати.

— Гей, та я в школі щонеділі ходив до церкви. Я в хорі співав!

— Я знаю. В цьому й проблема. Дев’яносто дев’ять відсотків того, що відбувається в більшості християнських церков, узагалі ніяк не пов’язано зі справжньою релігією. Всі розумні люди рано чи пізно це помічають, а тому роблять висновок, що гімна собачого там на всі сто відсотків, і тому в умах людей атеїзм пов’язаний із високим інтелектом.

— Тобто всі ті речі, які я понавивчав у церкві, ніяк не пов’язані з тими речима, про які ти мені оце кажеш?

Хуаніта якийсь час думає, міряючи його поглядом. А тоді витягує з кишені гіперкартку.

— Ось. Візьми.

Хіро простягає руку, і гіперкартка перетворюється з кутастого двовимірного піксельного клаптя на реалістичну кремову карту з чудовою текстурою. На ній лискучим чорним чорнилом написано два слова

БАБЕЛЬ

(Інфопокаліпсис)

Розділ 9

На секунду світ застигає і темніє. Плавна анімація «Чорного сонця» перетворюється на слайд-шоу. Вочевидь, його комп’ютер щойно добряче трусонуло, всі системи зайняті обробкою величезного масиву інформації — вмісту гіперкартки — і не можуть перемальовувати зображення «Чорного сонця» у повній запаморочливій ясності.

— Щоб я так жив! — видихає Протагоніст, коли в «Чорне сонце» повертається нормальна анімація. — Що на тій картці? Там добра половина Бібліотеки!

— І ще бібліотекар для налаштування роботи, — повідомляє Хуаніта. — Щоб допомогти все те розсортувати. А ще там багато MPEG-файлів Л. Боба Райфа — вони займають найбільше місця.

— Ну, я спробую проглянути, — невпевнено каже Хіро.

— Спробуй. Ти не Да5ид, ти достатньо розумний, аби щось із цього винести. А тим часом тримайся подалі від Ворона. І якнайдалі від «Снігопаду». Гаразд?

— Хто такий Ворон? — цікавиться Хіро. Але Хуаніта вже повернулась і йде геть. Всі модняві аватари повертаються і дивляться, як вона їх проминає; кінозірки обдаровують її враженими поглядами, а хакери закушують губи і шанобливо витріщаються вслід.

Хіро кружляє залою далі, аж поки вертається до Квадранту хакерів. Да5ид на столі тасує гіперкартки — бізнесова статистика «Чорного сонця», фільми та відеокліпи, софт, різношерсті телефонні номери.

— Як тільки ти заходиш у двері, система бліпає, і це застає мене зненацька, — дорікає Да5ид. — Мені завжди здається, що «Чорне сонце» от-от впаде.

— То, либонь, через «Табло», — припускає Хіро. — Там є процедура, яка патчить деякі переривання у пам’яті нижнього рівня.

— А, он воно що. Будь ласка, дуже тебе прошу, викинь ту штуку.

— Що, «Табло»?

— Так. Свого часу це була суперова задумка, але зараз — це як рихтувати ядерний реактор кам’яною сокирою.

— Дякую.

— Я дам тобі всі потрібні заголовки, якщо ти захочеш прокачати своє «Табло» до якоїсь менш небезпечної версії, — пропонує Да5ид, — Я не хочу применшувати твоїх талантів, просто кажу, що варто йти в ногу з часом.

— Бляха, це до біса складно, — зітхає Хіро. — Хакеру на вільних хлібах більше ніде й голову прихилити. Треба мати за собою велику корпорацію.

— Це я знаю. Так само як і те, що тебе верне від перспективи працювати на велику корпорацію, тому й кажу — дам тобі усе, що треба. Ти для мене завжди будеш частиною «Чорного сонця», Хіро, навіть попри те, що наші шляхи розійшлися.

Класичний Да5ид — слова ідуть від самого серця, минаючи голову. Якби Да5ид не був хакером, Хіро не повірив би, що тому стане розуму досягти бодай чогось.

— Давай поговоримо про щось інше, — пропонує Хіро. — В мене були галюцинації, чи ви з Хуанітою знову спілкуєтеся?

Да5ид наділяє його вибачливою усмішкою. Він був дуже добрий до Хіро ще з часів Розмови, яка відбулася кілька років тому. Розмова почалася за пивом і устрицями, з дружньої балачки між давніми товаришами по зброї. І вже як минули добрих три чверті Розмови, Хіро сяйнуло, що насправді його саме цієї миті звільняють з роботи, а після Розмови Да5ид час від часу згодовував Хіро клаптики корисної інформації та пліток.

— Вивуджуєш щось цікаве? — із розумінням питає Да5ид. Як і багато інших комп’ютерників, він геть простодушний, але в такі моменти починає вважати себе реінкарнацією Мак’явеллі.

— Дядьку, маю тобі дещо сказати. Більшість того, що ти мені даєш, я ніколи не завантажую в Бібліотеку.

— Чому? Капець, я віддавав тобі всі найсенсаційніші плітки. Я думав, ти на них робиш гроші.

— Я просто не можу. Не можу брати шматки приватних розмов і сутенерити ними. І чому ти думаєш, що я на бобах?

Є ще дещо, але він про це не згадує: він завжди вважав себе рівнею Да5иду, тому не припускає навіть думки про те, щоб годуватися крихтами і недоїдками з його столу, ніби якийсь пес.

— Я був радий бачити Хуаніту в «Сонці» — навіть чорно-білу, — відповідає нарешті Да5ид. — Для неї не користуватися «Чорним сонцем» — це як для Александра Ґрема Белла не користуватися телефоном.

— Чого вона взагалі прийшла?

— Її щось турбує, — пояснює Да5ид. — Хотіла знати, чи не бачив я декого на Стріті.

— Когось конкретного?

— Вона непокоїться через одного бурмила з довгим