Читати книгу - "Заборонена зустріч, Ангеліна Кріхелі"

Усю поїздку і весь вечір удома Костя, на подив, мовчав або відповідав односкладово. У мене теж не було ні найменшого бажання розмовляти. Та й про що? Мені завжди раніше здавалося, що в нас так багато спільного. Виявилося, що ми — протилежності. Які, на додачу до всього, перестали притягуватися.

— Костику, — покликала, коли вже лягли в ліжко й вимкнули світло.

Він промичав щось нерозбірливе.

— Ти що, справді, хочеш, щоб я сама організувала наше весілля?

Якийсь час наречений мовчав. Навіть подумала, що заснув, зібралася повернутися на інший бік.

— Напевно, на ньому мені буде нудно. Зате ти не втечеш, як із власної виставки, — вимовив жартівливо, але з гіркотою.

Мабуть, моя втеча все ж зачепила, поранила його. Хто б не оплачував заходи, організаційними питаннями моєї виставки займався Костя з Оленою Михайлівною.

— Костику, ти мене справді кохаєш? — поставила безглузде запитання, з надією втупившись у темряву.

Мені як ніколи важливо знати, розуміти, за що я борюся із самою собою.

— Кать, дивне запитання. Я збираюся з тобою одружитися, нічого? Спи давай, завтра день насичений буде.

Слухняно кивнула, змахнувши зрадницьку сльозинку і відвертаючись обличчям до стінки.

— Ну чого похмура така? — хмикнув уранці наступного дня, стоячи в коридорі. — Я на гастролі їду, а не в гарячу точку. Усього на два тижні. Короткі в мене гастролі, — з часткою докору глянув на батька, який терпляче чекав, щоб відвезти сина на вокзал.

— Чому мені не можна провести тебе?

— Не люблю довгі сльози, — усміхнувся Костя. — Та й справ у мене повно буде, не до тебе там.

— Ясно...

Скромно поцілувавши його в щоку на прощання, ледь не потягнулася зробити те саме з Ігорем. Вчасно зупинила себе. Але Ігор помітив мій порив, судячи з його грайливого погляду.

Зачинивши за ними двері, зітхнула з неприхованим полегшенням.

Чудово. Кості не до мене. Навіщо тоді кличе заміж? Чому не відповідає на просте пряме запитання?

Сердито змахнувши мішковину з полотна, взялася за пензлі. Завершу портрет і подарую свекру на весіллі. Ось так-то!

Не знаю, скільки минуло часу, від роботи мене відволікло клацання дверного замка. Насторожено придивилася до коридору, проковтнула клубок страху, що підступив, і потягнулася за телефоном.

Зателефонувала тому, хто першим спав на думку. А потім невдоволено насупилася, почувши рингтон. Двері широко відчинилися, і на порозі виник Ігор власною персоною.

Він здивовано переводив погляд з мене на свій мобільний, де світилося моє ім'я.

— Я думала, це грабіжники, — ніяково виправдалася.

Ігор усміхнувся.

— Лестить, що зателефонувала саме мені.

— Костя все одно поїхав, — знизала плечима і попрямувала до кавоварки, бажаючи заспокоїти себе.

Костя б усе одно не захистив, подумала я.

— Звідки в тебе ключі від квартири? Костя дав, щоб наглядав? — запитала навмисно грубо.

— Ця квартира — мій подарунок на його вісімнадцятиріччя, — просто відповів, приєднуючись до мене.

— Он воно як? — постаралася запитати якомога байдужіше, але злість уже піднімалася в мені.

Ще одна брехня Костянтина. Він казав, що вони заробили квартиру разом із мамою. Ну так, заробили... Своїми стражданнями, певно? Що якщо взагалі всі наші стосунки — одна суцільна брехня?

— Катю, ти подумала? — Ігор торкнувся моєї руки, я здригнулася.

— Ні, — кинула різко, відходячи до барної стійки.

— Я маю на увазі море, — усміхнувся Ігор.

— Усе одно ні, — вперто повторила.

— Добре, тоді я заїду за тобою завтра приблизно о цій годині, — він упевнено кивнув, поцілував мене в щоку і попрямував до виходу.

— Я ж сказала: «Ні»! — безглуздо викрикнула в спорожнілій квартирі.

Вони нестерпні. Обидва.