Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Мій другий арешт

Після першого арешту минуло рівно півроку. 27 жовтня 1933 р. агент ГПУ явився в завком, де я працював бухгалтером, й арештував мене. Автомашиною поїхали в Красний Луч у будинок ГПУ. Опинився я в камері № 10 - невеликій кімнаті, набитій людьми, - на нарах можна було тільки боком лягти. Я поцікавився, за що ці люди сидять, мені кажуть, що за контрреволюцію і майже всі признались.

О 18-ій годині мене викликав на допит слідчий Чорний, допит був у присутності начальника ГПУ Вейса (обидва євреї). Вейс виголосив шаблонну, для всіх однакову промову: «Ви попали в болото через свою недосвідченість, вороги Радянської влади утворили підпільну контрреволюційну організацію і втягнули вас в неї. Ми хочемо врятувати вас і вашу сім'ю. Ви повинні щиросердно признатись, усе розказати, як вас було завербовано, які на вас було покладено обов'язки, скільки душ було завербовано вами і назвати їх. Ми вам подамо руку, ви перестанете бути нашим ворогом, а станете другом Радянської влади. Ідіть у камеру, обміркуйте все, ми вас викличемо». Вартовий міліціонер відвів мене назад у камеру. Мене оточили сусіди по нарах, розпитують, що було на допиті; я кажу, що обвинувачують в якійсь контрреволюції, про яку я нічогісінько не знаю. Мені кажуть, що всіх у цьому обвинувачують. «Єдиний вихід - це признатись». Я питаю: «Признатись в тім, чого не було?». Кажуть, так, «іншого виходу нема», - «Ні, - кажу, - брехати на себе і на невинних людей я не буду». Загримів замок, відчиняються двері, входить вартовий і забирає мене на допит.

«Розкажіть усе, признайтесь у всьому, за це вам буде невелика кара, але ми вас врятуємо, вашу сім'ю», - «Ні, все це брехня, - кажу я,- ні в якій організації я не був. Перший раз від вас чую про неї. Це брехня вже тому, що в травні місяці я сидів у вас, і мене випустили під підписку про невиїзд, я знав, що за кожним моїм кроком ГПУ слідкує. Коли б мені хто запропонував вступити в організацію, то я б на другий день вам сповістив. Я подумав би, що це вами підісланий провокатор». - «Покинь цю філософію, - слідчий з брудною лайкою вдарив кулаком по столу. - Ти думаєш з нами воювати? Більше тисячі душ у нас признались, а ти хочеш бути розумнішим за всіх? Коли признаєшся, одержуватимеш передачі від жінки, дамо побачення з нею, дамо замість 300 грамів - 500 грамів хліба, а так загинеш», - «Ні, цим мене не купите», - відповів я.

Увійшов вартовий і повів мене в камеру. Там поцікавились, чи не признався я, і кажуть: «Даремно ти артачишся; ми всі признались». - «Значить, ви були замішані в організації, коли признались», - відповідаю. «Ні, - кажуть, - і схожого нічого не було. Але іншого виходу нема, треба спасати своє життя».

В камері було вороже ставлення до тих, що не признаються; таких було небагато - двоє-троє, і то недовго тримаються: лише два-три дні і, як тут кажуть, «розколюються», тобто признаються.

Мені передачі не давали, лише вартовий білизну принесе і в мене брудну забере, і жив я на 300 грамів хліба. Попросив я в сусіди папіросного паперу, написав дружині, в чім мене обвинувачують і про те, як признаються, брешуть на себе, вклав у рубець на кінці штанини. Через три дні одержав я білизну, в якій знайшов відповідь дружини: «Ні в якім разі не бреши на себе, говори лише правду». 

Після цього почались допити - на день чотири-п'ять разів, вночі два-три рази. Вони супроводжувались брудними лайками. Частенько було так: викличуть на допит, а ведучи назад, помістять не в десяту, а в восьму камеру; в десятій на мене одержують 300 грамів хліба і консервну банку якогось супу, у восьмій же нема нічого. Сидиш голодний цілий день, а тут підсідають братчики, вговорюють, щоб рятував себе і признавався. Повернуть у десяту камеру десь о годині 22-ій, пайка хліба у 300 грамів кругом общипана, лишилося менше 200 грамів.

Привели нову людину в нашу камеру з допиту. Багато ув'язнених радять йому признатися. Він вислухав, і знову його повели на допит. Повернувся з допиту й каже: «Ну, я вже «розколовся», цілий аркуш слідчий списав, і я його підписав; все це нічого, але сказав слідчий, щоб я видав завербованих мною трьох чоловік. Каже слідчий: «Іди в камеру, подумай і пригадаєш». А як я «розколовся», слідчий подав мені руку, подзвонив прибиральниці, щось їй сказав, скоро вона внесла тарілку борщу з м'ясом і котлети - все це я поїв, ще внесла дві склянки чаю з білим хлібом, я й це прибрав. Сказав слідчий, що це всіх так пригощають, хто признається... Кого б це видати, бо скоро кличуть знову. Сусіда в мене є, він наче й нічого чоловік, але вбив мого собаку, - це буде один. Другий буде кум мій - він і кум, але дуже хитрий, нехай попариться; третій буде сват, що я купив коня в нього, а він виявився з попсованими ногами. От і всі». Через чотири-п'ять днів ці троє будуть тут і вся історія знов повториться.

Привели в нашу камеру електротехніка з шахти, обвинуваченого у шкідництві. Почали його допитувати, він заперечував свою провину. З допитів його повертали в різні камери і скрізь йому товкли, щоб признався. Він вирішив «розколотись», підписав протокол допиту. Слідчий його питає: «Скількох ви завербували?» - «Двох». - «Брешеш! Чого так мало?». Тоді електротехнік у протоколі до цифри 2 дописав нуля. Стало 20. Питає: «Ну, тепер не буде мало?»...

Слідчий почав викликати дружин тих осіб, що не признаються, і кожній казав: «Ви повинні вплинути на чоловіка, щоб він признався, я вам добра бажаю, я хочу врятувати вас, а він не хоче підписати».

Викликає слідчий чоловіка, дружина йому й каже: «Та підпиши їм якусь бумажку - всі ж люди попідписували».

От дружина й помогла мужу!..

Слідчий мій улаштував мені очну ставку з тим типом, що набрехав на мене і на себе, що нібито завербував мене. Я заходжу в кабінет слідчого, там сидить десятник садовода Петровенського заводу Гонта. Він був заарештований раніше за мене. Слідчий йому каже: «Розкажіть, як ви завербували Добрянського». Гонта мені в очі не дивиться, втупився в підлогу і каже: «Я зайшов до Добрянського, запропонував йому вступити до організації, і він дав згоду».