Читати книгу - "Помилково заручені, Тіна Волф"

Аліна прокинулася ближче до обіду, сонно кліпаючи очима. Вона довго не могла заснути, бо її думки були зайняті тільки одним — поцілунком.

—  Що це взагалі було? — пробурмотіла вона, відкидаючи з обличчя неслухняне пасмо волосся. 

Розум усе ще був затуманений спогадами, але тіло протестувало проти будь-яких романтичних рефлексій. Голова важка, ноги заплуталися в ковдрі, а за вікном сонце безсоромно нагадувало, що день уже давно настав. 

— Ну й що тепер? — зітхнула вона. 

Її внутрішній монолог урвав ледачий, але дуже красномовний погляд її кота — сірого пухнастого короля цієї квартири. Він розтягнувся посеред ліжка, звісивши лапу, і спостерігав за нею примруженими очима, ніби оцінював, чи варто хазяйці сьогодні вставати, чи краще ще трохи повалятися. 

— О, ще один суддя, — пробурчала Аліна, сідаючи на ліжку. — Ну що, Васько, ти теж хочеш сказати, що я вчора трохи перестаралася? 

Кіт позіхнув, розтягнувшись ще більше, й навіть не спромігся відповісти чимось схожим на «няв». 

— Дякую за підтримку, — закотила очі вона. 

Піднявшись із ліжка, Аліна потягнулася, відчуваючи, як тіло поступово повертається до життя. Її мозок, щоправда, ще ні — він застряг у спогадах про вчорашній вечір. Але що робити? Життя триває, а кіт все ще вимагає сніданку.

Аліна стояла на кухні, втупившись у холодильник і роздумуючи: снідати чи вже обідати? Шлунок мовчав, голова теж ще не зовсім увімкнулася в робочий режим. Вона зачинила дверцята холодильника, так нічого й не обравши, і потягнулася за кавою.

Раптом кіт Васько нагадав про себе, обурено нявкаючи і не зводячи очей зі своєї хазяйки. Аліна вилаялась про себе на кота, бо в голос неможна, адже він все розуміє і тоді точно помститься їй. Насипала йому корму. Позіхнула і ліниво потягнулася знову.   

Аж раптом її осинило. 

— А чого так тихо? — пробурмотіла вона, прислухаючись. 

Зазвичай у цей час із квартири сусіда доносилося бодай щось — або гітара, або його безсмертний вокал, або хоч крики: «Родік, залиш в спокої мої кеди!» Але зараз — тиша. 

Аліна насупилася. І чого вона взагалі про нього згадала? 

Може, тому що...  

«Ні-ні-ні», — дівчина струснула головою, намагаючись відігнати думки. 

Але мозок уже сам підкинув їй картинку: Михайло, його карі очі, його руки, що тримають її під час танцю, і... чорт, цей поцілунок! 

Він був... приємний. 

Навіть дуже. 

Аліна різко сьорбнула кави, ледь не обпікшись, і вирішила терміново думати про щось інше. Наприклад, про те, що вона ще в піжамі і їй треба переодягнутися. Але мозок підступно повертав її до тієї миті біля дверей квартири, до теплого дотику його губ. 

— Та що зі мною? — злилася вона на себе. 

Але запізно. Михайло оселився в її думках, і, здається, навіть не збирався з них виселятися.

Аліна зробила ще ковток кави, вмостившись на ліжку й, видихнувши, подумала: добре, що сьогодні вихідний! Ніяких босів, ніяких звітів, ніяких корпоративів… і ніяких Михайлів! 

Вона знову потягнулася і раптом відчула на собі чийсь пильний погляд. 

З-під ковдри, розвалившись посеред ліжка, на неї зі злісною підозрою дивився її кіт. 

— Чого витріщився? — пробурмотіла Аліна. 

Кіт звузив очі, немов хотів сказати: «Ти знаєш, чого, жінко». 

— Ти щось задумав? 

Кіт не моргнувши продовжував її свердлити поглядом. 

Аліна збентежилася. А що, якщо він справді щось знає? 

— Так, стоп. Я тобі ніяких секретів не розповідала, значить, ти нічого не знаєш. 

Кіт примружився ще більше. 

— Чи… знаєш? 

Його хвіст ледь помітно сіпнувся, а вуса злегка здригнулися, ніби він намагався приховати посмішку.  «Він щось знає. Точно знає!» — задумалась Аліна.

— А ну не дивися на мене так! — обурилася Аліна, але кіт навіть не поворухнувся. 

— Я ні в чому перед тобою не винна! 

Кіт ледь хитнув головою, наче хотів сказати: «Ой, розказуй-розказуй…» 

Аліна схопила подушку й націлилася на пухнастого шантажиста, але той миттєво зіскочив із ліжка, спритно приземлився на лапи й важно пішов геть, демонстративно хляпаючи хвостом, як король, що незадоволений поведінкою підданих. 

— Та ну тебе! — крикнула йому вслід Аліна. 

Кіт навіть не озирнувся. Він уже все вирішив: вона перед ним винна, і тепер їй доведеться заслужити прощення.

Аліна саме попивала каву, коли пролунав дзвінок у двері. 

Вона завмерла. 

— Ну ні… Ну тільки не він… 

Поставивши чашку, вона на пальчиках підкралася до дверей, прислухаючись. 

— Аліно, я знаю, що ти вдома. Відчини, поки я не заспівав!