Читати книгу - "Що таке українська література"

Гадаю, на той час це була новина не лише для Григорія Костюка. Зрештою, і сам термін «екзистенціальна філософія» («Existenzphilosophie») запровадив Ясперс тільки 1931 року, в роботі «Духовна ситуація часу». А от український екзистенціалізм другої половини 1940-их років — доби Мистецького Українського Руху — сюжет цілком реалістичний. Мені здається, що для наших «мурівців» Сартр був не менш актуальний, аніж для паризької інтелектуальної та мистецької богеми, яку змалював Віан. Принаймні коли Юрій Косач у своїх «Нотатках про сюрреалізм», надрукованих 1947 року на сторінках мюнхенського щомісячника «Арка», кинув гасло: «Сюрреалізм — це гуманізм», — у ньому неважко вловити відлуння Сартрового «Екзистенціалізм — це гуманізм». Та і спроба одного з персонажів повісті Косача «Еней і життя інших» перетворити знамениту декартівську формулу «Cogito — ergo sum» («Мислю — значить існую») на «Sum — ergo cogito» («Існую — значить мислю») багато про що свідчить. До речі, мода на Сартра ледве чи всім тоді подобалась. Інакше навіщо б улітку 1950 року Юрій Шевельов, який на той час мешкав у шведському Лунді, писав до своєї подруги Оксани Соловей: «Дурні говорять, що сартризм ніщо. А я думаю, що коли б він тільки сформулював почуття в-цей-світ-закинутості,то і це вже було б багато»?

Нарешті ще один популярний сюжет: екзистенціалізм письменників-шістдесятників. Він зринає, мабуть, цілком природно, бо і творчість наших шістдесятників, і саме їхнє життя — то ніби варіації на тему «бунтівної людини» Альбера Камю. І річ тут не лишень утому, що, наприклад, Василь Стус уважно вивчав Бердяєва, а Сковороду в передньому слові до збірки «Зимові дерева» назвав одним зі своїх «найкращих друзів», розглядаючи його філософію як «український варіант гандизму». Річ не лишень у тому, що Ліна Костенко, Іван Дзюба й Іван Драч на власні очі бачили Сартра, коли той разом зі Симоною де Бовуар приїздив до Києва й виступав у Спілці письменників. Між іншим, особливого враження на них Сартр, здається, не справив — принаймні зовні. «Не дивно, що Сартр — екзистенціаліст, — іронічно посміхнулась до Драча Ліна Костенко, глянувши на непоказну фігурку французького філософа. — Йому більше нічого й не лишається… А Дзюба — красивий, ставний — усе при ньому! Навіщо йому бути екзистенціалістом?..» Ні, річ у чомусь куди глибшому та складнішому, ніж звичайна інтелектуальна мода. І про це чудово писав Юрій Шевельов у своїй передмові до збірки Василя Стуса «Палімпсести».

Згадавши про розмови на філософські теми між Стусом і Михайлом Хейфецем, Шевельов зазначає: вони не говорили про екзистенціалізм, тому «не можна сказати, якою мірою Стус був знайомий з писаннями Гайдеґґера, Сартра, а надто найближчого до його світогляду Габріеля Марселя. Але наявність збігів не підлягає сумніву». Так, Шевельов не помилявся. Зрештою, і сам Стус казав, що одним із пунктів висунутих проти нього звинувачень було те, що в його творах «відбилася екзистенційна настроєність». Але на те нема ради, бо ця сама «екзистенційна настроєність» виразно лунає і в сковородинському гаслі Василя Барки: «Світ мене впіймав, але не вдержав». Вона ж таки бринить і в оцих рядках провідного поета «Нью-Йоркської групи» Богдана Бойчука: «…Десь дім стояв, / а може, не стояв; / була десь ціль, / а може, не було. / Я йшов кудись і знав: / мій шлях — в нікуди…» І ще, і ще, і ще… Інколи мені здається, що «екзистенційна настроєність» узагалі характерна для української людини. А коли так, то, може, і не випадково одним із найглибших дослідників творчості К’єркеґора — того, хто стояв біля джерел екзистенціалізму, став українець Грегор Маланчук. Може, не за горами й той час, коли хтось із українців стане найглибшим дослідником Жана-Поля Сартра?

Урок 15

«ЧИ ВИ, ЛЮДИ, ПОДУРІЛИ, ЧИ ЩО ВАМ ТАКЕ?»

Вибори в дзеркалі української класики

Надворі осінь. Небо високе-високе та ще якесь дивовижно блакитне. Земля потроху вбирається в золото. Засмаглі люди на вулицях. Запах антонівських яблук у повітрі мегаполіса. Життя наче трохи втомлене своїми барвами, своїм багатством. Тепер воно плине спокійно, розмірено, широко. Якби не чергова передвиборча кампанія, то тільки й думай собі про вічне. Утім, вибори, зрештою, теж належать до «вічних тем» нашої літератури. Хіба ж ні, коли навіть такий суто дитячий жанр, як казка, не оминув цієї теми! Узяти хоча би цикл Івана Франка «Коли ще звірі говорили», де вибори змальовано дуже колоритно. Може, це тому, що хто-хто, а Франко добре знав, що таке вибори, бо сам чотири рази балотувався до парламенту.

А казочка така: одного разу вирішили птахи обрати собі царя. І почали дебатувати, хто вже як умів: «Кури кудкудакали, гуси ґеґали, качки квакали, журавлі курлюкали, бузьки клекотіли, дрібне птаство пищало, — одним словом, гомін такий був, що не суди Господи». Одна лише Сова надулась і сидить собі мовчки, буцім дуже мудра. Птахи це помітили: «…Сова мовчить, певно, вона знає більше від нас усіх!» Ясна річ, озвались інші: «Адіть, яка у неї голова величезна. — Ще й окуляри на носі!» Узяли і проголосували за Сову. Консенсус! Пора готуватися до коронації монарха! Принесли «пташину корону, берло, царський плащ, трон, кадило і дорогі масті». Уже почали й урочистості, аж раптом летить Ворона, яка вибори проґавила. «А що се у вас, панове, за зборище таке? — питає Ворона. — Який празник справляєте?» «Не вгадала! Не вгадала! — загули птахи. — Царя вибираємо». «А за кого ж голосуєте?» «За Сову, бо вона наймудріша». «Наймудріша!.. — скрикнула Ворона. — Та що ви, подуріли чи очей не маєте? Оте головате опудало, ота криводзюба просторіка, що й слова по-людськи не вміє сказати! Вона мовчить не для того, що все знає, а для того, що дурна, як пень. А її окуляри, то одна мана, — вона навіть азбуки не знає!» І ця активна агітація після виборів справила на птахів невигладне враження. Вони подумали-подумали та й вирішили: «До хріну нам такий цар здався!» От тобі й пряма демократія, от тобі й консенсус, от тобі й процедура коронації!..

Але ж то казка. Хіба в житті таке бува? «Ясна річ, бува! — відповів би Франко. — Причому споконвіку». А на доказ Каменяр міг би зацитувати «політичний заповіт» Захара Беркута — головного героя своєї однойменної повісті, в якому той усіляко звеличує «громадський лад» доби занепаду Київської монархії. Щоправда, про тогочасні