Читати книгу - "Що таке українська література"

вибори нам відомо мало. Задовго до Франка, на початку 1640-их років, Іван Дубович узагалі глибоко сумнівався в можливості вільного волевияву в ті далекі часи. «Святий його зна, — писав він у трактаті «Ієрархія», — які права та вольності були в княжому Києві. Мабуть, такі самі, як у теперішній Москві, котра вважає себе спадкоємицею Руської монархії. А там такі права та вольності, що хай Бог криє й милує». Мабуть, це теж перебільшення, бо віче в нас було (нехай і не таке, як у Новгородській республіці), були й вибори. Ось що розповідає «Повість врем’яних літ» за Іпатіївським списком про вибори київського князя в 1068 році. Усе почалося з того, що половці розбили на Альті війська Ізяслава, Святослава та Всеволода. Князі сховалися за мурами Чернігова і Києва. Тоді кияни зібрали на торговищі віче й послали послів до Ізяслава, вимагаючи дати їм зброю та коней для оборони. Князь нічого не дав. У відповідь люди здійняли бунт, звільнили з в’язниці Всеслава та обрали його князем. На додачу вони пограбували палац Ізяслава, а сам князь ледве-ледве втік до Польщі. Історія повторилась у 1113 році. 16 квітня помер князь Святополк. Наступного дня кияни зібрали віче й послали послів до Володимира Мономаха, кажучи: «Приходь, княже, на отчий і дідівський стіл». Володимир не схотів. Тоді кияни здійняли бунт і почали трощити все довкола. За якийсь час їхні посли вдруге прийшли до Володимира й кажуть: погоджуйся, княже, бо буде ще гірше. Цього разу Володимир здався. Отакі-от вибори князя. Не без пригод, та все ж таки…

Що вже казати про шляхетську демократію часів Речі Посполитої! Про тогочасний парламентаризм із його знаменитим принципом «вільного вето» (liberum veto), про сейми, сеймики тощо. Не варто лише забувати, що вся та демократія існувала коштом майже цілковитого безправ’я простого люду. Недаремно Іпатій Потій колись казав: «…У наших краях простий люд живе під таким тяжким ярмом підданства, про яке не чути в жодному іншому народі. Саме тому з’явилось прислів’я: «Що таке Польща?» Відповідь: «Польща — небо для панів, та пекло для підданих». А потому були Українська революція середини XVII століття й Гетьманщина. Той час так само не можна уявити без виборів. Одні з них проходили спокійно й велично, інші — так собі. Ось, приміром, Чорна рада 1663 року, на якій за гетьманську булаву змагалися Яким Сомко й Іван Брюховецький. Тут голосування швидко перейшло в побоїще. Радне козацьке коло. З одного боку — запорожці, котрі підтримують Брюховецького, з другого — полки, які підтримують Сомка. Коло дедалі звужується, галас усе гучнішає. Невдовзі вже ніхто нікого не чує. А ось і кульмінація, яку змалював Куліш у романі «Чорна рада» за «Літописом Самовидця»: «Брюховецького!» «Сомка!» «Не діжде свиноїзд над нами гетьмановати!» «Не діжде крамар козацтвом орудовати!» «Так от же тобі!» «Візьми ж і ти од мене!» І зчепились. Хто шаблею, хто києм, хто ножакою». Вибори — то вам не цуцки-пацки…

Та навіть коли імператриця Катерина II скасувала гетьманський лад, аби, за її словами, «возвести малороссийский народ на высшую степень счастья», вибори не канули в Лету. Тепер на арену виходить дворянство. Квітка-Основ’яненко в комедії «Дворянські вибори» змалював перебіг тієї «спасенної установи мудрої государині» так яскраво, що виник справжній скандал. Чого варті самі вже ймення Квітчиних персонажів: кандидат у предводителі дворянства — Кожедралов, кандидат у справники — Забойкін… А ще в цій партії — Староплутов, Вижималов, Драчугін, Підтрусов… Ясна річ, усі вони й гадки не мають діяти «для загального добра». Дарма що імператор Микола І, читнувши «Дворянські вибори», сказав, що «нічого такого» там нема, хіба тільки пиятики забагато, — комедію було заборонено. До речі, враження від цих виборів могло бути й геть інакшим. Наприклад, німецький мандрівник Йоганн Ґеорґ Коль, який побував на виборах у Харкові 1837 року, писав: «Збори українського дворянства налічували кількасот осіб, і коли вони засідали, то на майдані перед будівлею збиралося більше екіпажів, ніж перед яким-небудь західноєвропейським парламентом, та й загалом ці збори за своїм зовнішнім блиском анітрохи не поступалися французькій депутатській палаті. Усі депутати були вдягнені в ошатні зелені однострої з гаптованими золотом червоними комірами та срібними шпагами». Дебати проходили дуже жваво, а «коли наставав час оголосити якийсь документ, скажімо, проект ухвали, протокол виборів чи донесення урядові, то, за старим козацьким звичаєм, у підлогу встромляли шпагу або ж били нею по столу, щоб запанувала тиша, — тоді оповісник обходив по черзі всі чотири кутки зали й зачитував папір». Пишні промови, схвальні вигуки… Особливо тепло депутати вітали предводителя дворянства Максима Ковалевського на прізвисько «Мазепа». Отаке-от свідчення «міжнародного спостерігача».

А на порозі вже була «Весна народів», коли над українськими землями, які входили до складу Австро-Угорської монархії, зійшло, як колись казали, «сонце правди 1848 року». Відтоді вибори стають тут звичним явищем. Ледве чи вони були ідеальні. Франко підрахував, що один селянський депутат репрезентував 75 тисяч люду, а один шляхетський — п’ятдесят осіб, — тому в парламенті засідали переважно багатії. Жінки не мали права голосу. А ще — підкуп виборців. Пам’ятаєте «Смертельну справу» Леся Мартовича? Ідуть правибори в селі. Комісар по черзі викликає правиборців, але кожен із них голосує тільки за себе. «Чи ви, люди, подуріли, чи що вам таке?» — у розпачі питає комісар, а селяни все одно стоять на своєму. Чому ж кожен правиборець так хоче бути виборцем? Та тому, що можна продати свій голос і заробити якусь копійчину. І тоді один сторонній чоловік починає «передвиборну агітацію», на пальцях пояснюючи селянам, що вони роблять, коли продають свої голоси. Уявіть собі, каже він, острівець у далекому морі, а на ньому одне-єдине село. І живуть у тому селі мужики та дрібка злодійкуватих циган. Настає час обирати раду села. Цигани купують мужицькі голоси — вся рада опиняється в їхніх руках. А вже невдовзі набуває чинності «циганське право». Згідно з ним, якщо до твоєї комори заліз злодій, ти зобов’язаний чемно його привітати, почастувати горілкою, дати закусити, а потому відвезти крадене добро, куди він скаже, своїм-таки возом, аби злодій, бува, пупа не надірвав…

Тим часом у «великій Україні» громадяни активно долучилися до виборів після реформ початку 1860-их років. Згадаймо хоча би земські вибори, описані в романі Панаса Мирного й Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Виходить на ґанок становий, зиркає на селян-гласних і, погрожуючи їм пальцем, «проводить інструктаж»: «…Дивіться на мене… Як крутну правого вуса, — клади направо білет; а крутну лівого, — наліво… Глядіть