Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

Країна була безрадісна, самі голі скелі, піняві бурчаки та ревучі водоспади. Ми або лізли вгору, або спускалися глибокими та вузькими тіснинами, але хоч би звідки дивилися, перед нами в усіх напрямах, пасмо за пасмом, тягліїся без кінця гори. Ночами ми ховались у розпадинах скель, а одного разу перебули довгу холодну ніч, примостившись на верхівці кам’яного слупа, схожого на вломлене дерево.

Нарешті, одного жаркого полудня, коли нам у голові вже морочилось від голодування, доволоклися ми до вододілу. Звідти, з того високого кряжу, видніло далеко на півночі озеро. Воно миготіло поза рядами гірських пасом, що помалу нижчали в той бік. Сонце виблискувало на його поверхні, навколо простягалася поросла травою рівнина, а на схід сонця темніла безкрая смуга лісу.

Та минуло ще два дні, поки ми допленталися до озера. З голоду ми зовсім підупали на силі, але на березі натрапили молодого оленя, що спокійно спав у густому чагарнику. Та й клопоту завдав він нам, — ми ж бо нічого не мали, крім власних рук, щоб його вбити. Наївшись досхочу, решту м’яса ми віднесли до лісу, що на сході, й заховали на одному дереві. Проте нам так і не довелося вернутись по те м’ясо. В річці, що текла через Далеке Озеро, при березі була сила-силенна лососів, що заходили туди нереститись, і ми годувалися ними.

На захід сонця від озера далеко розлігся степ, де паслися череди бізонів, і гасали зграї диких собак. А що там не було дерев, то місцина та не була для нас безпечна. Отож ми подалися спершу понад річкою на північ і йшли так кілька днів, потім, не знаю, з якої причини, враз повернули на схід, а трохи згодом пішли лісом на південний схід. Та я не набридатиму вам, оповідаючи про ту нашу подорож. Я згадую про неї, тільки щоб ви зрозуміли, як це сталося, що ми потрапили в край Огневиків.

Випадком ми знову прибилися до нашої річки, та не впізнали її. Занадто довго блукали ми в незнайомому краю і звикли до думки, що довіку там блукатимемо. Озираючись назад, на наше тодішнє життя, я виразно бачу, як дуже вся наша доля залежала від простої випадковості. Ми не знали, що це наша річка, та й способу не мали впізнати її, але якби ми не перепливли на другий її бік, то можлива річ, ми ніколи б не повернулись до нашого Плем’я, і я нинішній, що мав народитися тепер, за тисячу століть, ніколи б не народився.

Проте обидва ми, і я, і Клаповух, прагнули повернутись додому. За всі наші мандри нас не покидала туга за домівкою, і ми жадали побачити знову своє Плем’я, свій край. Частенько згадував я й Прудку, те дівча, що з ним бувало мені так приємно, що так лагідно жебоніло й жило самотнє, невідомо де. І дивна річ, коли вона спадала мені на згадку, щоразу виникало в мене почуття якоїсь зголоднілості, навіть і тоді, коли я, щойно наївшись усмак, бував зовсім не голодний.

Але повернімося до нашої річки. Харчу було там більше ніж удосталь — головно ягід та смачного, соковитого коріння. Цілими днями ми обидва бавились або вилежувалися на березі. А потім Клаповухові зродилась у голові одна думка. Я просто навіч бачив, як вона народжується: в очах йому з’явивсь якийсь жалісний і воднораз дражливий вираз. Видко було, що він дуже чимось збентежився. Трохи згодом очі йому потуманіли, ніби той зародок думки вислизнув від нього, потім знову стали дражливі й жалісні, наче думка повернулась і він знову спіймав її. Він глянув на мене, на річку, на далекий берег і спробував щось сказати, але, не маючи згуків, щоб виповісти свою думку, тільки незрозуміло забелькотів. Я зареготався. Це розсердило його, і він, злапавши мене, шпурнув горілиць на землю. Звісно, зчинилася бійка. Кінець кінцем я загнав його на дерево, звідки він, озброївшись довгою гілкою, спихав мене геть щоразу, як я пробував до нього долізти.

Щодо думки, то вона так і згасла. Я не довідався, про що йшлося, а він забув ту думку. Проте другого ранку вона знову прокинулась йому в голові. Можливо, в тій настирливості виявлявся тільки інстинкт, що вів його додому. Та хай там як, а тепер він розумів краще, що йому треба, й привів мене до річки — туди, де лежав стовбур, прибитий хвилею до берега. Моя перша гадка була, що Клаповух хоче гратися, як колись у гирлі саги. Та й побачивши, як він заходився тягти по воді другу деревину, що лежала при березі трохи нижче, я не змінив своєї гадки.

Аж коли ми вмостились на наших стовбурах і вигребли на стрижень, зрозумів я його намір. Спинившись на хвильку, він показав рукою на далекий другий берег і заходився знову завзято гребти, гучними вигуками підохочуючи мене. Я зрозумів і сам почав гребти щосили. Бистрінь підхопила нас і відкинула до південного берега, але не встигли ми пристати до землі, як течія понесла нас назад, знову до північного берега.

Тут між нами знялася сварка. Бачивши північний берег зовсім поблизу, я підгрібав до нього, а Клаповух уперто гріб до південного. Стовбури закрутилися, ми не подавались ні в один, ні в другий бік, а мчали за водою так швидко, що побережний ліс тільки миготів повз нас. Побитися нам не було як, бо ми мусили триматися руками й ногами за колоди. Замість бійки дали ми попуск язикам і кричали та лаялись, поки нас знову не стало прибивати до південного берега. Забувши тоді за сварку, ми дружно погреблись туди й пристали до землі в маленькій тихій затоці. На березі ми насамперед вилізли на дерево, щоб роздивитись, де ми опинилися.

РОЗДІЛ XIII

Аж надвечір нашого першого дня на південному березі річки ми побачили Огневиків. Напевне, то була ватага мандрівних ловців. Вони отаборились неподалік дерева, де ми з Клаповухом примостилися ночувати. Спочатку нас сполохали їхні голоси, а трохи згодом, коли зовсім смеркло, зацікавив вогонь, що його