Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

На галявині поміж деревами, близько річки, палало багаття. Навколо нього мостилося з півдесятка Огневиків. Клаповух нараз притиснувся до мене, і я відчув, як він труситься. Придивившись, пізнав я низенького старого ловця, що колись, перед трьома роками, стрілою збив Щербаня з дерева. Коли він підвівся з місця й заходив, підкидаючи свіжого гілля в огонь, я побачив, що він кульгає, як і тоді. Очевидячки, то було вже давнє каліцтво. Від того часу він схуд і посивів іще дужче. Заріст на обличчі був уже зовсім сивий.

Решта ловців були сама молодь. На землі поруч кожного лежали стріли та лук. Тепер я вже знав, що то за зброя. Звірячі шкури висіли в них на плечах і навколо стану, але руки й литки були голі, узувок на ногах вони теж не мали. Як я вже казав, вони були не такі пелехаті, як наша порода. Голови в них були невеличкі, а лоби мало не такі самі спадисті, як у нас.

Вони держались пряміш і були не такі звинні в рухах та гнучкі в хребті, крижах і колінах, як ми. Руки мали наче коротші, і я ані разу не помітив, щоб вони, ідучи, підпиралися руками задля рівноваги. М’язи в них були опукліші, доладніші, ніж у нас, обличчя приємніші. Ніздрі дивилися вниз, перенісся було виразніше, менш приплескане; губи не такі обвислі, кливаки менше скидалися на собачі ікла. Разом з усім тим, вони теж були безклубі й не дуже дебеліші за нас. Узагалі вони різнилися від нас менше, ніж ми від Деревиків. Безперечно, всі три племена були споріднені, і то досить близько.

Багаття, що навколо нього вони сиділи, приваблювало нас над усе. Година по годині, не відвертаючи очей, дивились ми на полум’я та дим. Коли в огонь підкидано палива, роями злітали іскри, і те видовище просто чарувало нас. Мені кортіло підійти ближче й подивитися на вогонь, але шкода було й гадки про те. Ми сиділи, скоцюрбившись, у розсохах дерева край галяви й далі не важились, побоюючись, щоб нас не викрито.

Огневики сиділи навколо багаття навкарачки і спали, поклавши голови собі на коліна. Але сон їхній був неспокійний. Вуха їм нашорошувались уві сні, і самі вони кидалися. Раз у раз один чи другий просинався і, звівшись на ноги, підкладав ще гілля у вогонь. Поза межами світляного кола в темряві лісовій сновигали хижі звірі. Ми з Клаповухом розрізняли їх по голосах: були там дикі собаки й гієна, і часом вони заводили таке виття та гарчання, що всі Огневики біля багаття нараз прокидалися.

Одного разу під нашим деревом спинились лев і левиця. Наїжившись, примруживши очі, видивлялися вони на сонних людей довкола багаття. Лев облизувався жадібно й був готовий ураз стрибнути та всмак повечеряти. Левиця була обережніша. То вона перша нас нагледіла. Втягуючи повітря ніздрями, пара левів довго, мовчки дивились на нас; потім нагло вони заревли і, озирнувшись на багаття, повернули в ліс.

А ми з Клаповухом усе сиділи й стежили. Часом у чагарнику, в гущавині лісу чути було, як щось тріщить під чиєюсь важкою ступою, а в темряві, потойбіч багаття, не раз блищали чиїсь очі. Здалеку долинав лев’ячий рев, а іноді й верещання жертви, її борсання та хлюпіт води на водопої. Від річки чулось і гучне рохкання носорога.

Уранці, трошки поспавши, ми скралися до багаття ближче. Огневиків уже не було, але воно ще куріло. Вибігавши весь ліс довкола й переконавшися, що ніде нікого нема, ми вернулись до вогню. Мені кортіло довідатися, що то за диво. Двома пальцями схопив я жарину і, завивши з переляку й болю, шпурнув її геть. Мій крик наполохав Клаповуха, і він кинувся тікати в ліс, а це злякало й мене. Я й собі чкурнув услід за ним.

Повернувшися знову до багаття, ми були вже обережніші й стереглися дотикатись до жару. За хвильку ми почали наслідувати Огневиків: сіли навкарачки біля вогню, повитягали шиї, поклали голови на коліна, удаючи, немов спимо, і перекривляли їхню розмову, белькотячи один до одного так, як вони. Мені спало на згадку, як сивий старий мисливець патиком перегортав жар. Я й собі став так само, як він, перегортати вугілля і збив цілу хмару попелу. Це нам дуже припало до вподоби, і незабаром ми були геть білі від нього.

Певна річ, не забули ми й за те, як Огневики підживляли вогонь. Спочатку підкинули ми дрібного цурпалля. Все вийшло якйнайліпше: вогонь спалахнув і затріскотів. З радощів ми застрибали й зареготали, потім почали підкладати щораз більших уламків, аж поки розпалили здоровезне вогнище. Немов шалені, кидалися ми туди й сюди, тягали сухе гілля з лісу, а полум’я розгорялося що далі, то більше; стовп диму здіймався вже вище за дерева, і вогнище страшенно тріщало та гуготіло. Ще ніколи зроду не робили ми нічого величнішого й дуже горді були з діла своїх рук. Тепер і ми Огневики, думали ми, стрибаючи, ніби якісь білі гноми навколо багаття.

А вогонь тим часом перекинувся далі. Ми й не помітили, як зайнялася суха трава, потім дрібний чагарник. Нагло спалахнуло високе дерево, що росло край галяви. Ми здивовано глянули один одному в вічі. Жар, що нараз подужчав, примусив нас відступити. Спалахнуло друге дерево, третє, і ось палало їх уже з десяток. Нас огорнув страх. Здавалось, видобулося на волю якесь страховище. Тремтячи, припали ми до землі, а вогонь розходився і оточував нас далі й далі. Погляд Клаповухів став жалісний, як завше, коли він чогось не розумів. Знаю, що й у мене в очах був такий самий вираз. Ми сиділи, скулившись і обнявши один одного, а вогонь уже мало не сягав до нас; у ніздрях лоскотало від їдкого смороду смаленого волосся. Нараз ми опритомніли, кинулись геть і помчали лісом на захід сонця, озираючись назад та регочучи.

Опівдні ми вийшли на перешийок, що його утворювала річка, звиваючись і обводячи тут мало не повне коло, як ми довідалися пізніше. Почерез перешийок тяглася стяга низьких пагорбів, почасти зарослих лісом. Ми зійшли нагору і оглянулися на ліс позаду. Там уже вирувало ціле море вогню. Навальний вітер, знявшися, гнав його на схід. Ми пішли берегом далі на захід, і в голову не кладучи, що