Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

Тоді Циммер махнув лучком — і та сама мелодія шарпнула нерви юрми, та цього разу повним, переможним хором. Від хвилювання, плину хмар і хвиль, полиску води й далини дівчина майже вже не розрізняла, що то рухається: вона, корабель чи човен, — усе рухалося, кружляло і спадало. Цієї миті біля неї різко хлюпнуло весло; вона підвела голову. Ґрей нагнувся, дівочі руки вхопилися за його пояс. Ассоль замружилася; потім, хутко розплющивши очі, сміливо всміхнулася його осяйному обличчю й, захекавшись, мовила:

— Точнісінько такий.

— І ти теж, дитя моє! — виймаючи з води мокру перлину, мовив Ґрей. — Ось я прийшов. Чи впізнала ж ти мене?

Вона кивнула, тримаючись за його пояс, з новою душею і трепетно заплющеними очима. Щастя сиділо в ній, як пухнасте кошеня. Коли Ассоль наважилася розплющити очі, гойдання шлюпки, полиск хвиль, борт «Секрету», який наближався, потужно поводячи корпусом, — усе було сном, де світло й вода погойдувалися, кружляючи, немов гра сонячних зайчиків на стіні, яка виливає проміння. І небавом Ассоль побачила, що стоїть у каюті, — в кімнаті, кращої за яку годі вже шукати.

Тоді згори, стрясаючи і поглинаючи серце своїм переможним криком, знову шугнула велична музика. Ассоль знову заплющила очі, боячись, що все це щезне, якщо вона дивитиметься. Ґрей узяв її руки і, знаючи вже тепер, куди можна безпечно йти, вона сховала мокре від сліз обличчя на грудях друга, який з’явився так чарівно. Обережно, хоч зі сміхом, сам приголомшений і здивований тим, що настала недоступна нікому дорогоцінна хвилина, що її годі висловити, Ґрей підняв за підборіддя догори це обличчя, котре бозна-коли примарилося йому, й очі дівчини, врешті, ясно розплющилися. В них було усе найкраще людське.

— Ти візьмеш до нас мого Лонгрена? — сказала вона.

— Авжеж. — І так міцно поцілував її слідом за своїм залізним «авжеж», що вона засміялася.

Тепер ми залишимо закоханих, знаючи, що їм треба побути вдвох. Чимало на світі слів на різних мовах і різних говірках, та всіма ними, навіть і приблизно, не передати того, що сказали вони того дня одне одному.

Тим часом на палубі коло грот-щогли,[14] біля барильця, поточеного хробаками, зі збитим дном, яке відкрило сторічне темне щастя, чекав уже весь екіпаж. Атвуд стояв; Пантен статечно сидів, сяючи так, наче удруге на світ народився. Ґрей підвівся, подав знак оркестрові й, знявши кашкета, перший зачерпнув гранчаком, у пісні золотих сурм, святе вино.

— Ну, от… — сказав він і, випивши все одним духом, жбурнув склянку. — Тепер пийте, пийте всі. Хто не п’є, той ворог мені.

Повторювати йому не випадало. Бо ж, коли повним ходом, під усіма вітрилами «Секрет» ішов собі від назавжди нажаханої Каперни, тіснява біля барила перевершила все, що зазвичай діється у великі свята.

— То що, сподобалося воно тобі? — спитав Ґрей Летику.

— Капітане, — мовив, добираючи слова, матрос, — не знаю, чи сподобався йому я, та враження мої слід обдумати. Вулик і сад!

— Що?!

— Я хочу сказати, що до рота мені запхнули вулик і сад. Хай щастить вам, капітане. І хай буде щаслива та, яку назву я «найкращим вантажем», щонайкращим призом «Секрету»!

Коли наступного дня зайнялося на світ, корабель був далеко від Каперни. Частина екіпажу як заснула, так і не мала сил устати з палуби, бо її здолало Ґреєве вино; трималися на ногах лише стерничий та вахтовий, та замислений і хмільний Циммер, який сидів на кормі з грифом віолончелі біля підборіддя. Він сидів, тихо водив смичком, змушуючи струни бриніти чарівним, неземним голосом, і думав про щастя…

Та, що біжить по хвилях

Роман

Це Дезірада…

О, Дезірадо, як мляво ми зраділи тобі, коли з моря виринули твої схили, вкриті манценіловими лісами.

Л. Шадурн

Розділ I

Мені розказали, що в Лісс я потрапив, ні з того ні з сього звалений одним із рідкісних захворювань. Сталося це у дорозі. Непритомного, з високою температурою, мене зняли з потяга й поклали до шпиталю.

Коли небезпека минулася, доктор Філатр, який подружньому розважав мене останнім часом, перш ніж я вийшов з палати, — подбав про помешкання для мене й навіть знайшов служницю. Я був вельми вдячний йому, тим більше, що вікна квартири виходили на море.

Якось Філатр мовив:

— Дорогий Гарвею, мені здається, що я мимоволі тримаю вас у нашому місті. Ви могли б виїхати, коли оклигаєте, й анітрохи не соромитися через те, що я винайняв для вас житло. А проте, перш ніж мандрувати далі, вам потрібен певний затишок, — зупинка всередині себе.

Він явно натякав, і я пригадав мої розмови з ним про владу Нездійсненого. Завдяки гострій хворобі влада ця трохи ослабла, проте часом я досі чув у душі її сталевий рух, який не збирався нікуди зникати.

Переїжджаючи з міста в місто, із країни в країну, я корився силі більш владній, ніж пристрасть або манія.

Рано чи пізно, на схилі віку або ж у розквіті літ, Нездійснене гукає нас, і ми озираємося, намагаючись збагнути, звідки ж прилетів той окрик. Тоді, опам’ятавшись серед свого світу, тяжко похопившись і цінуючи кожен день, вдивляємося ми в життя, всією істотою намагаючись розглянути, чи не починає збуватися Нездійснене? Чи не ясний його образ? Чи не випадає лишень тепер тільки сягнути рукою, щоби схопити й утримати його неясні риси?

А проте час минає, і ми пливемо повз високі, млисті береги Нездійсненого, перебираючи язиком денні клопоти.

На цю тему я не раз говорив з Філатром. Одначе цього симпатичного чоловіка ще не чіпала прощальна рука Нездійсненого, тим-то мої пояснення його не обходили. Він розпитував мене про все це і слухав доволі спокійно, але повнячись глибокою увагою, визнаючи мою тривогу і намагаючись нею перейнятись.

Я майже оклигав, але відчував реакцію, викликану перервою в русі, і визнав, що Філатр дав мені корисну пораду; тож вийшовши зі шпиталю, я оселився у квартирі правого наріжного будинку вулиці Амілі, однієї з найошатніших вулиць Лісса. Будинок стояв у нижньому кінці вулиці, поблизу гавані, за доком, — місце корабельного навалля і тиші, що її порушував, не надто настирливо, пом’якшений, з огляду на відстань, гук портового дня.

Я оселився у двох великих кімнатах. Одна величезним вікном дивилася на море, друга була десь удвічі більша за першу. Внизу, у третій кімнаті, куди вели сходи, жила прислуга. Старовинні, манірні й чисті