Читати книгу - "Голодні ігри, Сьюзен Коллінз"

Я вдала, що роздивляюся квітку.

— Одного дня ми полювали в лісі. Ми заховалися, вистежуючи здобич, — прошепотіла я.

— З батьком? — прошепотів він у відповідь.

— Ні, з моїм другом Гейлом. Раптом усі пташки перестали співати. За винятком однієї. Її тьохкання було схоже на сигнал тривоги. А тоді ми побачили дівчину. Не саму, з нею був хлопець. У подертому одязі, а під очима в них залягли чорні круги — мабуть, вони не спали чимало ночей. Вони бігли так прудко, ніби від цього залежало життя, — сказала я.

Побачивши цю дивну пару, яка точно не належала до Округу 12, я застигла мов укопана. Пізніше ми неодноразово ставили собі запитання, чи мали змогу допомогти їм утекти. Може бути. Заховати, захистити їх. Так, якби ми зреагували швидше. Все сталося так несподівано, що ми з Гейлом були спантеличені. Але ж ми — мисливці. Нам відомо, який вигляд мають загнані звірі, тому ми зразу втямили, що в цієї парочки великі неприємності. Але ми не зробили нічого, ми просто спостерігали.

— Вертоліт з’явився нізвідки. Я маю на увазі, щойно нічого не було — і раптом він затьмарив усе небо. Він летів беззвучно, але втікачі угледіли його. Несподівано на дівчину впала сітка і смикнула її нагору так швидко, що я й оком не встигла кліпнути. Хлопця протяли списом, до якого був прив’язаний шнур, і також підняли нагору. Я впевнена, що хлопець був уже мертвий. Ми чули, як дівчина зойкнула. Тільки раз — гадаю, це було ім’я хлопця. А тоді вертоліт зник. Він немов розчинився у повітрі. Пташки знову заспівали, наче нічого й не сталося.

— Вони вас бачили? — запитав Піта.

— Не знаю. Ми заховалися поміж скель, — відповіла я.

Але насправді все було не так. Я певна, що втікачі нас бачили. Після тривожного крику птахи, ще перед тим як з’явився вертоліт, була мить, коли дівчина подивилася на мене — і наші погляди зустрілися. Я прочитала в її очах відчай і мольбу про допомогу. Але ні я, ні Гейл не відгукнулися на її прохання.

— Ти тремтиш, — зауважив Піта.

Холодний вітер, а головним чином моторошні спогади — ось що змусило мене тремтіти. І той зойк. Може, він був останній?

Піта зняв куртку, накинув її мені на плечі й застебнув на верхній ґудзик.

— Вони були звідси? — запитав він.

Я мовчки кивнула. У них на обличчях було написано, що вони з Капітолія. Ті хлопець і дівчина.

— Як ти гадаєш, куди вони бігли? — запитав Піта.

— Не знаю, — відповіла я. Округ 12 — це немов край світу, далі — незаймана природа, гори й пустелі. Якщо, звісно, не брати до уваги руїн Округу 13, який досі тліє і парує отруйними газами, — це результат не таких уже й давніх бомбардувань. Час від часу нам показують його по телевізору, просто щоб ми пам’ятали. — Не уявляю, з якого дива їм тікати звідси?

Геймітч назвав авоксів зрадниками. Кого чи що вони зрадили? Відповідь одна — Капітолій. Але тут вони мали все. Навіщо їм повставати?

— Я б утік звідси, — ляпнув Піта ні сіло ні впало. А тоді нервово озирнувся. Він промовив останні слова достатньо голосно, і дзенькіт дзвіночків не зміг їх заглушити. А тоді Піта гучно засміявся. — Я б радо поїхав додому, якби мене відпустили. Але ти не можеш не погодитися, що харчі тут першокласні.

Ну от, викрутився. Тепер його слова можна сприйняти за лепет наляканого трибута, а не за сумніви щодо бездоганності Капітолія.

— Стає прохолодно. Краще нам повернутися всередину, — мовив він. Під куполом було тепло і ясно. Здається, і Піта був налаштований дружньо. — Твій друг Гейл. Це той хлопець, що під час жеребкування забрав від тебе сестру?

— Так. Ти його знаєш? — запитала я.

— Не зовсім. Чув, як дівчата гомоніли про нього. Я гадав, що він — твій двоюрідний брат чи щось таке. Може, ви зустрічаєтесь? — мовив він.

— Ні, ми просто друзі, — відповіла я.

Піта кивнув, його обличчя залишилося незворушним.

— Він приходив з тобою попрощатися?

— Приходив. Так само, як і твій батько, — мовила я, уважно вивчаючи його реакцію, — який приніс мені печиво.

Піта зніяковів, потім його брови поповзли вгору, так наче це стало для нього несподіванкою. Але я вже бачила, як легко він бреше, тож не зважала.

— Справді? Що ж, він любить тебе і твою сестру. Думаю, він шкодує, що в нього немає дочки, а натомість повна хата хлопців.

Моє тіло здригнулося на саму тільки думку про те, що вони з батьком обговорювали мене — за обіднім столом, чи в пекарні, чи деінде. Мабуть, таки обговорювали, коли Пітиної матері не було в хаті.

— Батько знайомий із твоєю матір’ю ще змалечку, — сказав Піта.

Ще одна несподіванка. Але скидалося на те, що це правда.

— Ну звісно, вона виросла в місті, — відповіла я.

Я не хотіла, щоб він здогадався, що моя мати ніколи не згадувала про пекаря, хіба що хвалила його чудовий хліб.

Тим часом ми наблизилися до моєї кімнати, і я віддала Піті його куртку.

— Побачимося вранці.

— До зустрічі, — сказав він і пішов до себе. Переступивши поріг спальні, я побачила рудокосу дівчину. Вона саме піднімала мій комбінезон і чоботи з підлоги, де я їх кинула. Я хотіла вибачитися за те, що поставила її у незручне становище. Але згадала, що не повинна говорити з нею, тільки віддавати накази.

— Вибач, — пролепетала я. — Я повинна була віддати костюм Цинні. Мені так шкода. Можеш віднести йому?

Вона явно уникала мого погляду, тільки поспіхом кивнула й рушила до дверей.

Я хотіла вибачитися за те, що сталося під час обіду. Але десь глибоко всередині я знала, що мої вибачення стосуються дечого набагато серйознішого. Мені було страшенно соромно, що я навіть не спробувала врятувати її тоді, в лісі. Що я дозволила Капітолію вбити хлопця й понівечити дівчину, а сама й пальцем не поворухнула.

Наче дивилася Голодні ігри по телевізору.

Я зняла черевики й залізла під покривало, навіть не роздягнувшись. Мене ще більше почало трусити. Може,