Читати книгу - "Голодні ігри, Сьюзен Коллінз"

Цікаво, чи отримає вона задоволення, спостерігаючи за моєю смертю в прямому ефірі?

Розділ 7

Вночі мені снилися кошмари. Обличчя рудокосої дівчини, криваві сцени з попередніх Голодних ігор, моя мати, знову розгублена і замкнута в собі, маленька Прим, голодна, виснажена і нажахана до смерті. А тоді я щодуху мчала назустріч батькові й гукала, щоб він утікав, але шахта вибухнула, осліпивши мене мільйонами маленьких промінчиків.

Коли я прокинулася, за вікном уже заяснів світанок. Над Капітолієм повисла зловісна димка. Голова просто розколювалася від болю, і вночі я вкусила себе за щоку. Язик торкнувся рани, і я відчула смак крові.

Я повільно виборсалася з ліжка і попленталася у ванну, щоб прийняти душ. Навмання натиснула кілька кнопок на панелі, в результаті чого мене з ніг до голови облило спершу крижаною водою, а тоді окропом. Далі мене затопила пухка піна з запахом лимона, яку довелося змивати важкою ворсистою щіткою. Що ж, принаймні кров забігала по тілу.

Потому як розумні машини висушили моє тіло та зволожили його лосьйоном, я підійшла до шафи й побачила, що там для мене приготовлений новий костюм. Вузькі чорні штани, бордова туніка на довгий рукав і шкіряні черевики. Я заплела косу й подивилася на себе в дзеркало. Вперше відтоді, як почалися Жнива, я схожа сама на себе. Ніяких модних зачісок та одягу, ніяких вогненних плащів. Просто я. Так наче я зібралася в ліс на полювання. Це трохи мене заспокоїло.

Геймітч не давав нам чітких вказівок щодо того, коли ми повинні з’явитися на сніданок, і я не знала, що робити. Але голод узяв гору над усіма іншими відчуттями, тож я попрямувала до їдальні, сподіваючись, що там буде їжа. І мій нюх не підвів мене. Хоча стіл посередині кімнати був порожній, на вузькій стойці вздовж стіни виставили щонайменше двадцять різноманітних страв. Поруч стояв хлопець-авокс, готовий будь-якої миті обслужити мене. Я запитала, чи можу обслужити себе сама, і він ствердно кивнув у відповідь. Я взяла величезну тарілку й поскладала на неї яйця, сосиски, тістечка з товстим шаром апельсинового джему, а ще кілька скибок ясно-червоного кавуна. Жадібно поглинаючи їжу, я спостерігала за сонцем, що повільно піднімалося над Капітолієм. Покінчивши з першою стравою, я перейшла до другої — цього разу прикінчила тарілку гарячої тушкованої яловичини. Зрештою я сіла до столу й узялася до гарячих булочок. Я ламала їх шматочок по шматочку і вмочала в гарячий шоколад, як це в поїзді робив Піта.

Мої думки були не тут — вони мандрували ген-ген далеко. Я думала про матір і про Прим. Мабуть, вони вже прокинулися, і саме зараз мати варить кашу на сніданок. Зараз Прим подоїть козу, а потім піде до школи. Спливло тільки два дні відтоді, як я покинула рідну домівку. Невже це можливо? Так, лишень два дні. Цікаво, як вони відреагували на мій полум’яний дебют на церемонії відкриття? Може, це вселило в них надію, а може, навпаки — вбило останні залишки тієї, що була? Нелегко бачити двадцять чотири трибути, вишикувані колом, і усвідомлювати, що тільки один із них виживе.

До кімнати увійшли Геймітч і Піта, обоє побажали мені доброго ранку і наповнили свої тарілки їжею. Я помітила, що Піта одягнений у такий самий костюм, як і я, і це не на жарт мене розізлило. Треба буде сказати кілька «ласкавих» слів Цинні. Коли почнуться справжні Ігри, це явно не зіграє нам на руку. І стилісти мають усвідомлювати це. А тоді я згадала, як Геймітч наказував мені робити все, що звелять стилісти. Якби моїм стилістом був не Цинна, я би просто його ігнорувала. Але після вчорашнього тріумфу в мене не було причин для критики.

Перед тренуванням я неабияк нервувала. Як правило, протягом трьох днів усі трибути тренуються разом, а на четвертий день кожен із них отримує можливість продемонструвати свої вміння перед продюсерами. Але думка про те, що сьогодні я повинна зустрітися зі всіма іншими трибутами, викликала в мене страх. Я почала вертіти в руках булочку, яку щойно взяла з кошика, але апетиту ніби й не було.

Прикінчивши кілька порцій м’яса, Геймітч важко зітхнув і відставив тарілку вбік. Тоді запустив руку за пазуху й витягнув звідки флягу, зробив кілька ковтків і зіперся ліктями на стіл.

— Що ж, перейдімо до справи. Тренування. Перш за все, якщо ви волієте, то я розпоряджуся, щоб вас тренували нарізно. Вирішити треба зараз.

— А навіщо нам тренуватися нарізно? — запитала я.

— У когось із вас може бути якесь особливе вміння, а ви ж не хочете, щоб про це дізналися інші, — мовив Геймітч.

Ми з Пітою коротко обмінялися поглядами.

— Я не вмію нічого особливого, — відповів Піта. — А твоє вміння для мене не таємниця, еге ж? Ну, я маю на увазі, що за життя з’їв чимало твоїх білок.

Мені ніколи не спадало на думку, що Піта їв моїх білок. Чомусь я завжди уявляла собі, як пекар, ховаючись, готує тих білок і з’їдає так, щоб ніхто не бачив. Не через жадібність. А тому, що зазвичай міські сім’ї їдять дороге м’ясо, придбане у м’ясника. Телятину, курятину або конятину.

— Ми можемо тренуватися разом, — мовила я до Геймітча. Піта кивнув на згоду.

— Гаразд, а тепер розкажіть мені, що ви вмієте, — сказав Геймітч.

— Я не вмію геть нічого, — відповів Піта. — Адже пекти хліб — в Іграх це навряд чи рахується.

— Вибач, це справді не рахується... Катніс, мені уже відомо, що ти добре вправляєшся з ножем, — мовив Геймітч.

— Не дуже добре. Але я мисливець, — сказала я. — Моя зброя — лук і стріли.

— Ти справді влучний стрілець? — запитав Геймітч.

Мені знадобилося кілька секунд на роздуми. Я годувала свою сім’ю п’ять років. А це зовсім не просто. Я, певна річ, стріляю не так добре, як батько, але в нього було більше практики. Я стріляю краще, ніж Гейл, адже практики більше в мене, ніж у нього. А що