Читати книгу - "Діви ночі. Книга друга"

Я пригадав, як Ярко телефонував до дружини. Номер має бути записаний на пачці з цигарками. А пачка в авті. Якщо вони перевернули всю хату, то не обминули й авто. Та ледве чи звернули увагу на цигарки.

Я вибіг з хати на подвір’я, дверцята авта були незамкнені, і я, присвічуючи сірниками, почав шукати цигарки. Вміст бардачка був весь висипаний і довелося шпирати попід бамбетлями, але пачка таки знайшлася. Я сховав її до кишені і побіг назад до хати, щоб зателефонувати Оксані.

У мить, коли я став набирати номер, раптом по вікнах ковзнуло світло фар. Можливо, це й нічого не означало — мало яке авто могло проїжджати вулицею. Але я вже звик, що все випадкове чомусь стає для мене закономірним, і обережно визирнув у вікно. Авто зупинилося, і з нього вийшло двоє, чоловік та жінка, й попрямували сюди. Я отерп і відчув, як спина моя вкрилася інеєм — я упізнав Макса та фрау Ольгу. Макс ніс дві великі каністри. Навіть не було сенсу розмірковувати про їхній вміст. Ще раз поцілуватися з кулаком Макса я не мав жодного бажання.

Я кинув прощальний погляд на Ярка, якому за лічені хвилини судилося перетворитися на вугіль, і, сховавши книжку про Швейка за пояс, вимчав на стрих.

І якраз вчасно. Скреготнув ключ, і вони зайшли до хати.

— О-о, ти гарно попрацювала, — похвалив Макс. — Тільки нетреба було так відразу на той світ відправляти.

— Хто б говорив! Сам сьогодні відзначився.

— Ну, та той нам і не був потрібен. А цей ще б згодився.

— Максе, ти в нас не для того, щоб ділитися своїми роздумами. Ти в нас зовсім для іншої мети. Часом і в мене бувають проколи. Я не думала, що він такий слабак. Взяв і вмер. Тільки стривай…

— Що таке?

— Він не так лежить, як я його покинула. Він впав ось тут біля столу, бачиш цю калюжу?

— Ну?

— А потім поповз сюди. Я думала, що він мертвий. А виходить, ще якийсь час жив.

— Дурниця. Все одно здох.

— Так, але якого чорта він повз до книжок?

— Ну ти ж там все переглянула?

— Хіба не видно? — роздратовано відповіла фрау Ольга. — Там касети не було.

— Значить, щось інше було. Може, яка фотографія…

— Чогось він туди повз. Мені це не подобається. Треба ще переглянути.

Добре, що я мав при собі сірники, на стриху панувала безпросвітна темрява.

— Та ну, не мали роботи, — буркнув Макс. — Згорить і так. Ти цілу хату обдивилася?

— Ясно, все перетрусила. Підлогу, стіни обстукала. У підвалі була.

— А на стриху?

Я затамував подих.

— Дивилася. Він цей будинок недавно купив, ще не встиг його захарастити.

Я хутенько почав відв’язувати грубого білизняного шнура.

— Ну, тоді… — сказав Макс, і я почув дзюркіт рідини.

— Ти дуже квапишся. Стривай… ці фотографії… Це його жінка?

Дзюркотіння втихло.

— Так. Колишня. А що?

— Де вона мешкає?

— На дідька вона тобі?

— Він говорив, що вже понад півроку, як вона від нього пішла. І що він не бачився ані з нею, ані з донькою.

— Ну і що?

— А те, що півроку тому була в нас осінь, так?

— Та-ак, — намагався вловити логічну нитку Макс. Я навіть уявив, як він, бідачка, морщить свого куцого лоба. — Я не розумію, до чого ти ведеш.

— Подивися — ось його дружина з букетом бузку. А поруч його донька. Дійшло?

— Ні.

— Не дійшло? А хіба бузок цвіте восени?

— Та де! Бузок цвіте у травні. Отже, ти хочеш сказати, що вони зустрічалися в травні?

— Власне!

— Але це не конче має бути цьогорічний травень. Може, вони знимкувалися минулого року.

— Виключено.

— Чому?

— Скільки зараз має його донька?

— Та десь… е-е… коли ми обмивали, як він забирав її з пологового будинку… Півтора року тому.

— Якби ця знимка була зроблена минулої весни, то дівчинку тримали б на руках, розумієш? А тут вона стоїть на власних ногах. Знимка зроблена цього травня! Дійшло? Він нас пошив у дурні.

— Не розумію, навіщо.

— Та це ж ясно. Щоб вберегти родину від неприємної несподіванки. А якщо він перебуває в контакті з дружиною, то варто і її провідати. Касета в неї. Щоб я трісла.

— Ти думаєш?

— Тепер я майже впевнена.

— Тільки як ми її знайдемо?

— Ти тільки не спіши. За нами ще ніхто не женеться. Що ми тут маємо?.. Так… рахунки за газ, світло… Рахунки на телефон… Стривай… Тут не тільки рахунки за цю хату. Тут є рахунки ще за якесь помешкання, але на те саме прізвище, бачиш?

— О, телефон! Це ж не його номер!

— Ха! Вона у нас в жмені, — втішилась фрау. — Можеш продовжувати.

Знову почулося дзюркотіння. Різкий запах бензини проникав уже в усі закамарки.

— Увімкни телевізор, — сказав Макс, — я його теж поллю.

— Навіщо?

— Щоб вибухнув. Будуть думати, що це причина пожежі.

— Чудний ти. Якщо будуть розслідувати, то й так з’ясують, що він був застрелений.

— Якщо будуть розслідувати? А розслідувати не будуть! Подумаєш — наркоман згорів! З ними всяке буває.

— О-ой, щось я вже і в ту його наркоманію не дуже вірю.

Я відмотав здоровенний шмат шнура, перекинув його через балку, а обидва кінці зав’язав на морський ґудз.

— Іди в машину, — сказав Макс, — заведи мотор і чекай.

Фрау вийшла.

— От, курва, — вилаявся Макс, поливаючи сіни.

Потім хлюпнув на сходи, що вели на стрих, вивів струмочок аж до порогу і, черкнувши сірником, затраснув за собою двері.

Полум’я гехнуло і заклекотіло, напоюючи смородом повітря. Його язики миттю шугонули по всіх кімнатах, а за мить уже горіли й дерев’яні сходи на стрих.

Я спустив обидва зав’язані кінці мотузки через віконце на двір. Потім, щоб не поздирати шкіри з долонь, зняв зі шнурів два полотняні рушники і обмотав ними долоні.

Спустився я так різко, що потовк собі ноги об дошки, але це ж дрібниця порівняно з тим, від чого я врятувався. Я розв’язав ґудз і, тягнучи за один із кінців, стягнув мотузку додолу та закинув на купу сміття. Тепер не лишиться й сліду, що хтось тут був під час пожежі і врятувався від вогню втечею.

Вогонь шугав