Читати книгу - "Діви ночі. Книга друга"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тепер зосталася найважливіше — відшукати Оксану.
Мені довго не вдавалося натрапити на справний автомат, а коли знайшов, то номер виявився зайнятим. Незважаючи на це, автомат ковтнув останню монету. Далі ще з півгодини я тинявся в пошуках двох копійок, а це у пізній час було нелегкою справою.
Аж от, нарешті, я додзвонився, і слухавку підняла жінка.
— Добрий вечір, це Оксана?
— Так.
— Я товариш Ярка. Маю до вас справу.
— Яку справу?
— Це не телефонна розмова.
— Це вже друга нетелефонна розмова.
— Що? Вам вже хтось дзвонив?
— Щойно.
У мене шалено забилося серце і пересохло в роті.
— Оксано! Повірте мені! Це дуже важливо для вас. Ви самі вдома?
— Так. А що трапилося?
— Негайно візьміть касету…
— Яку касету?
— Оксано, ви добре знаєте, яку касету. Ту, що передав вам Ярко. Візьміть її і покиньте квартиру. Зробіть це негайно.
— А що трапилося? Я не знаю, хто ви. Чому я повинна вам вірити?
— Ну, у вас просто іншого виходу нема. Мусите мені вірити.
— Де Ярко?
— Я вам все поясню. Ярко просив мене з вами зв’язатися.
— Де він?
Я боявся її сполохати і вирішив збрехати.
— Ярко чекає на вістку від мене.
— Чому він не дзвонить?
— Він не може. Ви ж знаєте, чому.
— Ви той новий працівник?
— Так.
— Чому ви відразу не сказали? Що я повинна робити?
— Ті, що їдуть зараз до вас, дуже небезпечні. Вони за будь-яку ціну хочуть дістати касету. У вас там є неподалік знайомі?
— Так.
— Заведіть доньку до них, візьміть касету і приходьте до «Червоної гвоздики». Я вас буду чекати за півгодини біля входу.
— Я вас не знаю.
— О, Боже! Я буду тримати в руках книжку, яку ви подарували Яркові — «Пригоди Швейка»! Вам нема чого боятися. Добре?
— Добре. Я візьму зі собою знайомих.
— Беріть хоч усіх. Але негайно звідти вимітайтеся.
— Я чую, що ліфт поїхав униз!
— Гасіть світло, беріть касету і спускайтеся з донькою сходами!
Мене цілого тіпало. Ліфт поїхав униз. Це могли бути мешканці будинку, а могли бути й мої «знайомі». Поки ліфт спуститься поки підніметься, вона повинна встигнути вийти.
Я піймав таксі, і за двадцять хвилин був на Майорівці.
Біля ресторану не було нікого. Понеділок — санітарний день. Я сів на кам’яний виступ, але нерви не дозволили спокійно сидіти, і я став міряти кроками всю довжину ресторану.
Взагалі, я вибрав дурне місце. По обидва боки шастали авта. Хтозна, чи не вискочить раптом машина Макса і фрау. Ресторан був яскраво освітлений, і розгледіти мене можна без проблем.
Я покинув освітлене місце і причаївся у тіні.
Минуло ще двадцять хвилин. Оксана запізнювалась. Я з тривогою вдивлявся в кожну машину.
Якщо вона не встигла вийти, я пропав. І Дзвінка теж.
Якесь авто спинилося, і з нього вийшло троє людей. Дві молоді жінки та чоловік. Усі троє попрямували до ресторану. Я вийшов на світло. Одна з жінок підійшла до мене.
— Це ви дзвонили?
— Так.
— Мені ледве вдалося вискочити. Це справді такі небезпечні люди? Я завше казала Яркові, щоб він кинув ті темні справи.
— Він якраз і збирався кинути. Але для цього треба було передати касету у відповідні руки.
— Чому подзвонив не Ярко, а ви?
Я затнувся, не знаючи, чи сказати правду. Натомість простяг їй книжку. Вона взяла і побачила засохлу кров.
— Що з ним? Це кров?
— Так. Вони його вбили. Він чекав на мене. І щоб дати мені знак, притулив до грудей цю книжку. Так я дізнався, що звернутися треба до вас.
— О, Боже, Боже… — вона сховала обличчя в долоні. — Я ж йому казала…
— Він саме планував, як вирватися від тих людей…
— І… І де він?..
— Там… в хаті.
— Ви викликали міліцію?
Я вирішив не пояснювати, чому я не викликав міліцію. Поки пожежу погасять, міліції ще доведеться зачекати.
— Я не міг цього зробити, бо вони повернулися, і я мусив тікати. Я спішив попередити вас.
— Що на цій касеті? — спитала вона.
— Там знято, як розважаються великі начальники. Я передам її таким людям, котрі знищать фірму пана Романа.
— Для чого це вам? Яркові вже не поможе.
— У них моя дівчина. Мушу її вирятувати.
— Добре, я віддам вам касету. Все одно вона мені не потрібна.
Вона взяла касету в чоловіка і передала мені.
— Поживіть ще кілька днів у знайомих, — сказав я на прощання.
XIV
Була вже пізня година, коли я приїхав до пані Аліни. Вона вже вкладалася спати.
— Боже мій, що ся стрєсло?
— А ви ще нічого не знаєте? Маємо два трупи.
— Свят-свят! А то що ви таке говорите? Бійтеся Бога!
Вона завела мене до вітальні.
— Я не жартую. Одного трупа ви бачите перед собою.
— Я так і думала, що ви жартуєте. Налийте собі щось.
— Я живий, але вони думають, що я мертвий. А ось Ярко таки насправді мертвий.
— Який Ярко? Їхній фотограф?
— Так. Його нині застрелила фрау Ольга. Вона шукала касету. Ось цю.
Я налив собі добру порцію токаю, випив і плюхнувся у фотель. Пані Аліна простяглась на канапі, прикрившись ліжником.
— Що то за касета?
— Ярко там накрутив різні сцени з клієнтами. А які там були клієнти, самі знаєте.
— Як йому то вдалося?
— Він це робив з відома пана Ромка. Одна копія призначалася для фірми, а другу таємно Ярко залишав собі. Найцікавіші кавалки він зібрав на одну тригодинну касету.
Я розповів про наш із Ярком план і про те, що трапилося зі мною та Дзвінкою.
— Нє, то не для моїх нервів, — похитала головою пані Аліна, — налийте і мені. Що ви збираєтесь робити?
— Треба рятувати Дзвінку. Вранці мусите їхати до Романа.
— Добре, я зроблю все, що в моїх силах. Але що я йому скажу?
— Скажете, що я живий. І маю касету. Касету я виміняю на Дзвінку. Ви забираєте Дзвінку, завозите туди, куди я вам скажу, а потім привозите касету.
— Він мені може не повірити після того всього… Це ж я йому підсунула вас.
— Але в нього нема виходу. Давайте подивимося кілька хвилин, що там знято, ви перекажете Романові, і то буде непоганий доказ.
Я ввімкнув магнітофон, вставив касету, і незабаром на екрані з’явився голий товариш Бобрик із двома дівчатками. Одна сиділа на ньому й сонно гойдалася, друга цілувала йому вушко.
За хвилин п’ятнадцять пані
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діви ночі. Книга друга», після закриття браузера.