Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Діви ночі. Книга друга 📚 - Українською

Читати книгу - "Діви ночі. Книга друга"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Діви ночі. Книга друга" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💙 Детективи / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 27
Перейти на сторінку:
Аліна сказала:

— Досить… Я вже стара жінка, щоб таке оглядати… Де я маю вам тоту Дзвінку завезти?

— Я вам покажу. Зранку ви мене підкинете до мого знайомого, я буду вас там чекати. Але пильнуйте, щоб за вами не стежили.

— Я гадаю, вам варто заночувати в мене.

— Здалось би.

— Ну, то йдіть нагору. Там кімната вільна.

Вона підвелася з канапи. Була помітно рознервована.

— Чи міг би я скопіювати у вас цю касету?

— Прошу дуже. Розберетеся самі з технікою?

— Чому ні? Потребую тільки якоїсь чистої касети.

— Он там, на поличці. Беріть любу. Але для чого вам копія?

— Та так, на всякий випадок.

— Не хочете мені казати… — зітхнула вона. — Але, може, маєте рацію. На добраніч.

Я сполучив обидва відеомагнітофони шнурами, до одного вставив касету Ярка, а до другого чисту і запрограмував. Три години, заки буде копіюватися касета, я, звичайно, не мав наміру чипіти і, допивши токай, ліг спати.

XV

Вранці розбудила мене господиня.

— Але ви спите! Ледве вас добудилася. Хутенько пийте каву і їдемо.

Ми сіли в авто, і я з задоволенням стежив за всіма рухами пані Аліни — вона цілковито опанувала собою.

— Але то лайдаки! — бурчала вона. — Все, кінець. Аби я коли небудь ще втелепалася у щось подібне — Боже борони. Meні дуже прикро, жи ви мусили це все пережити.

— Але це ще не кінець.

— Не може бути. То мусить бути кінець. Я відчуваю, що все буде файно.

Вона підвезла мене до Франя.

— Я буду вас чекати тут. Пильнуйте тільки, аби за вами не було хвоста, — сказав я, висідаючи.

Франьо зустрів мене, як завше о такій порі, розчухраний і заспаний та з черговою теличкою в ліжку.

— І чому тобі не спиться? — позіхав він на цілий писок. — Я ж веду нічний спосіб життя. Як вовк. Якщо я пізно лягаю, то пізно встаю. Ти мав би це запам’ятати.

— Я чудово пам’ятаю твої вовчі звички. Але у нас нема часу. Ось касета. Мусиш квапитися. Варто би ще сьогодні накрити їх. Бо про цю касету вони вже пронюхали.

— Та-а-ак? — перепитав Франьо незадоволено. — Яким чином?

— Вони забили фотографа, який фільмував забави. Вони шукали цю касету, але не знайшли. Касета опинилася в мене. А вони думають, що забили мене.

Франьо звів брови й уважно на мене подивився.

— На духа ти не схожий. Але колись ним станеш, якщо не покинеш дурної звички пхати всюди свого носа…

— Обов’язково візьму до уваги.

— Зараз я зберуся і поїду до своїх. Тільки дай мені випити кави.

Ми зайшли на кухню, Франьо поставив чайник з водою на вогонь і запалив цигарку. Потім поклав переді мною аркуш паперу з олівцем.

— Намалюй, як розташовані їхні будинки. Скільки в кожному будинку осіб. І де саме може бути касета.

Я накреслив план.

— Є один нюанс, — сказав я. — Мушу десь пересидіти. З хвилини на хвилину вони дізнаються, що я живий і почнуть мене вираховувати.

— Дивно, як у тебе все розплановано. Просто не вірю своїм вухам. Отже, ти збираєшся пересидіти в мене?

— Якщо не заперечуєш, — усміхнувся я.

Франьо знизав плечима.

— Добре, сиди. Але там у мене теличка, — кивнув нагору. — Вона ще спить, але коли встане, то буде сильно здивована. Надіюсь, ти не будеш робити спроб спокусити мою теличку. Ось ключ, якщо захочеш вийти. Гадаю, по обіді я приїду.

— А що теличка? Вона в тебе живе?

— Тимчасово. Як тільки вони починають облаштовувати мій побут, я їх міняю.

— А ця, здогадуюсь, ще зовсім свіженька?

— Свіжіше не буває. Від учора. Знав я її, правда, давно, але тільки зараз заволік у ліжко. Надя називається.

— Надя? Стривай, чи це не та сама Надя, яку ми з тобою поздоровляли у «Львові» з днем народження?

— Два роки тому? Вона. — Він на хвилю замовк, потім ляснув себе в чоло. — Е! Та ти її знаєш! Щоб я скис — ти її грав! — Франьо відчутно збудився. — Ха! То ми молочні брати?

Я розсміявся.

— Виходить, що так.

— І чому ви розійшлись?

— Вона спробувала облаштовувати мій побут.

Тепер ми удвох залилися реготом. На прощання Франьо тицьнув мені під ніс вказівного пальця:

— Вона моя, врубався?

— Я давно про неї забув, — збрехав я.

Я налив кави, розкоркував шампанське і, закинувши ноги на стіл, розвалився у плетеному кріслі. Тепер головне, щоб пані Аліна встигла забрати Дзвінку до того, як там влаштують облаву. Нема для мене гіршого, як що-небудь чекати. У товаристві пляшки це робити значно приємніше, але все одно нерви накручені до краю.

На сходах почулося чалапання, кроки завернули до лазнички, полилася вода і загорілась колонка. Я зручніше вмостився в кріслі, прибравши ноги зі столу. Зараз з’явиться заспана Надюся зі своїми рум’яними щічками і з очима, в яких застигло незмінне дитяче здивування. Так воно й сталося. Панна у Франьовій фланелевій сорочці завмерла від несподіванки на порозі кухні. Кого-кого, а мене вона тут не сподівалася побачити.

Вона кілька разів кліпнула своїми великими віями, але від цього в її очах кмітливості не побільшало. Нарешті вона опанувала себе і відкрила пухкі соковиті вуста, на яких звабливо блищала слинка і якими вона… якими вона… ну, та не будемо відволікатись.

— Що ти тут робиш?

Я знизав плечима.

— Чекаю на одну особу.

— А куди зник Франьо?

— Поїхав по справах. Сідай і пий каву. Зробити тобі канапку?

— О, я бачу, ти тут чуєшся, як у себе вдома?

— Ми з Франьом нерозлучні друзі. Він у мене чується, як вдома, а я в нього.

Надя сіла навпроти, з таким виглядом натягаючи на коліна сорочку, мовби пройшло після наших любощів, років двадцять. Але я ще пам’ятав усі її перчики на спині і всі припухлості, розташовані нижче, і ковзання її вуст по тілу.

Я налив їй каву, а собі вина.

— А шампана хочеш? — спитав я.

— Бррр! Принципово не похмеляюсь.

— Я теж. Але шампан чудово скрашує муки очікування.

— Чим ти зараз займаєшся?

— Всім потроху.

— А точніше?

— Нічим.

— Нічого не змінилося?

— Власне чекаю змін на краще. З’їж канапку.

— Ти вже забув, що з самого ранку я п’ю лише каву? Без нічого.

— У тебе сьогодні вихідний?

— Відпросилася. Які в тебе справи з Франьом?

— Це ти краще сама в нього спитаєш. Я, думаю, він від тебе секретів не має.

— Перестань стібатися. Я з ним не настільки зблизилась.

— Не наскільки?

— Не настільки, — повторила з притиском вона. — І невідомо, чи зближусь.

— А хотіла б?

— Ні. Що за особу ти чекаєш?

— Ти її

1 ... 22 23 24 ... 27
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діви ночі. Книга друга», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Діви ночі. Книга друга"