Читати книгу - "Київ-86"

І ніколи, як у той момент, я так сильно не благав влягтися клятий вітер. Я хребтом відчував всю труху драбини, усю підступність кріплень сорокарічної давнини, усю слизькість та ненадійність щаблів.

От зараз точно не треба витикатися. Зараз це найгірша ідея на планеті. Зараз у мене десь три набої і я ніколи в житті навіть думати не хочу в стилі: а скільки там у мене лишилося набоїв? Зараз я просто переляканий лох — завис на висоті, на драбині, яка тримається на соплях і ГОСТах, якою вниз і Спайдермен не полізе. Чорт.

Та пішло воно все. Не полізу я вниз. Я на таке не підписувався. П’ять тисяч баксів — не гроші, за які я готовий стрілятися з мародерами, ніби це якийсь дешевий Голлівуд, і висіти над прірвою у тридцять метрів, розхитуючись на іржавій пожежній драбині, ніби цей Голлівуд ще дешевший.

Драбина точно впаде. Я показую Наокі всіма мовами факів і жестів, розмахуючи пістолетом: вниз лізти не можна, воно зараз полетить все до бісової мами, ми зараз шмякнемось і не буде жодних фоток у National Geographic, не буде жодних інтерв’ю з твоєю мордою на піврозвороту — буде тільки лівер на порослому бур’яном асфальті, а над ним — рої мушви.

Зараз я думаю, що говоритиму цим чортам, коли у мене не вистачить патронів, коли вони витягнуть нас, роздягатимуть, битимуть, примовляючи «Ну терь вафли вам всем васелы!». Дійсно, що їм сказати перед смертю? Я би сказав, що ми шукаємо зорі, які падають в обійми драґлистих боліт. Зорі тонуть в загуслому молоці ранкових туманів, вони розсипаються перекопаними полями і так просто збагатитися, знайшовши таку. Поля за колючим дротом перекопують ґолеми з крижаними серцями, аби наловити собі зорь, що падають з неба. Аби назбирати за пазухи прохолодного нічного світла. Якщо солярій перетворює тебе на неґра, то ці бліді сяйва — на ельфа. І менти з вояками на КПП — ніби охоронці алмазних шахт у Танзанії — пильні і невсипущі. Готові до край-смерті захищати, до останньої краплі крові, сперми і слини боронити свої нескінченні зорі, аби тільки самим на них втичити. І ми ходимо за колючий дріт назбирати тих палих зорь. Мабуть тому. Коли стару бабуню з села під колючим дротом питають, навіщо вона ходить в Зону, та відповідає — по гриби. А я — по зорі. Вони у ямах на полі лежать, як яблука-падалки, які ніхто не збирає.

Добре, що я їм такого не скажу, страшно навіть уявити, як сильно вони мене відпиздять, почувши такі шмарклі з цукром. А коли серйозно, — я й сам не знаю, навіщо я тут. Звісно, коли дзеленчить блакитний телефон і Толік знаходить клієнтів, — тоді все ясно, та чим я керуюся, заводячи дирчик, вдягаючи бейсболку задом наперед і ганяючи проспектами, порослими бур’яном? Я не знаю.

Про це мене найчастіше питають іноземні журналісти. Я відповідаю, що Зона стала для мене чимось на кшталт моря для людини з портового міста. Вона просто частина ландшафту і я поступово перестав сприймати її як щось особливе. Вона ніби продовження моїх звичайних локацій типу гаража або бару в Радомишлі, вона ніби продовження ліжка і дороги до маркету. Уламки Зони мішаються з іншими і сняться потім у тривожних, вицвілих снах. Після них прокидаєшся перешуґаний і спітнілий, довго втичиш на повний місяць крізь подвійний склопакет і засинаєш стривожений.

Навіщо? Звичка, інерція: часто це сильніше за нас. Коли я приводжу сюди туристів, коли вони натомлені і спраглі — їх не цікавить ніщо, а коли я пропоную зробити ривок — ще десять кілометрів, аби заночувати у найекзотичнішому місті Києва, — вони махають рукою і падають на матраци, вирубаються, аби так само лінуватися взавтра і за інерцією котитися Містом маршрутами, якими за інерцією вигулюю їх я.

Тут багато всього намішано: і бажання відпочити від міської суєти, ще раз надихатися лазуровим пилом дитинства, ще раз замиритися невимовним спокоєм та сонцестопом закинутого.

Іноді я почуваюся страшенно самотнім, бо не знаю більше таких, як сам. І ніби радіти треба: жодної конкуренції, та іноді кортить поговорити з кимось подібним. З тим, хто розділить турботи і поділиться досвідом. Бо всі інші — марґінали і уркагани. Такі, як оце зараз піднімуться на дах і в яких знов доведеться шмаляти. Мабуть, у мене саме той випадок — професія єдиної людини. Про таких пишуть в Esquire.

Я навіть думав іноді взяти на виховання якогось учня. Проблема лиш у тім, що учень сам має приповзти до мене на карачках: спраглий і смаглий, ніби чувак з Радомишля, який вирішив усе кинути і пуститися в мандри Тибетом, знайшов монастир, коли помирав на самоті… і переродився. Іноді так страшно кортить передати комусь всі знання про маршрути, навчити всіх тонкощів і показати всі правильні ракурси, ба навіть це пиляння гілки, на якій сидиш: бо творіння завжди ненавидить творця, і виховувати собі конкурента — це ліпити проблеми на свою ж голову.

Я не розбираюся у причинах і наслідках… Я просто тут: з дирчиком і без, з туристами і без, за ностальґією і спокоєм, за втомою і радістю. Я тут, бо тут мій дім. Я — останній киянин на планеті. Хоч би як там було: невдалий момент про таке думати, ховаючись від відморозків на драбині, що зараз обірветься.

Я разів п’ять міняв руку, тримаючи щабель то лівою, то правою. Знудився, але висів тихо. Минулого разу висунувся — і що було далі, ви знаєте. Я тепер точно зіп’юся.

Бути тверезим в Місті довго просто неможливо. Я пробував — навіть товсті книжки з нічийних бібліотек не допомагають. Тоді, висячи на драбині, я мріяв про спирт. Я не брав з собою в місто вина, коньяку чи пива, навіть водяри не брав. Тільки спирт. До нього мене привчив один друг.

Він жив у степовій Україні, на далекому і гарячому півдні, у ті місця після Аварії багато людей відселилося. Вони будували заводи в