Читати книгу - "Тато в декреті"

віддавання до садочка, підгузки, термін привчання до горщика, тривалість грудного вигодовування, ранній розвиток, альтернативна освіта і так далі). Але насильство щодо залежних від тебе людей — виняток. Це тема, про яку мовчати не можна. І тут річ не тільки в тому, наскільки боляче, у який спосіб та по якому місцю б’ють дітей. Фізичне покарання — приниження людської гідності. А дитина — це людина.

Перефразовуючи коміка Джорджа Карліна: знаю-знаю, є багато людей, які вважають биття дітей вихованням, а не насильством — well, f..ck them![5]

Є купа інших методів впливу, різних для кожної дитини та кожного віку.

На нашого старшого поки що прекрасно діє те, що Оксана називає позитивною мотивацією. Він любить, щоб його хвалили.

— Тату, я сьогодні чемний, правда?

— Так, ти молодець!

Біжить до іншої кімнати хвалитись Оксані:

— Мамо, я вже такий стаюся молодець!

— Браво, браво!

А молодший позитивних аргументів чи, навпаки, погроз позбавити прогулянки ще не розуміє — це попереду. Поки що його треба просто забирати від конфорок і комп’ютера й виставляти в іншу кімнату. Ти робиш це десятий і надцятий раз — а він поплаче, повернеться і знов реготатиме від того, як смішно не слухатись. Це дуже весело, коли я про це згадую. Та й у процесі буває весело. Просто виснажливо. Часом так набігаєшся туди-сюди, наносишся... Ти під кінець дня мішком на диван:

— Фух!

І осідаєш у напівлежачу позу. А синочок уже тут! Лізе на тебе, як рак-неборак на піч. Моститься сраченям тобі на грудях, ще й пристрибує для повноти відчуття. Під час процедури ти скоса зазираєш з-за його спини в книжку і здушеним, але від того не менш артистичним голосом примовляєш:

Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена, Ну коли вже вечір, Коли ти ляжеш спати?

Бо ж, як любить повторювати моя мама, яка виростила чотирьох:

— А от коли діти засинають — тоді починається радість материнства.

Діти дуже різні бувають. Тож коли я чую, як хтось на підставі лише своїх, а то і своєї єдиної дитини намагається судити про інших — я саркастично фиркаю.

Як я докотився до декрету. Частина перша

Деякі легалісти переконували мене, що декретна відпустка — лише перші кілька тижнів після пологів, які надають породіллі. Що я «у відпустці з догляду за дитиною». Але ж Ми, Народ, говоримо про жінок, які роками сидять саме «в декреті». Тож і я — «в декреті».

Імовірно, дехто з читачів очікував, що моя історія буде на початку книжки, однак я зважив і вирішив, що місце їй у другій половині розповіді. Особистих історій — мільйони різних. Я б хотів, щоб ця слугувала ілюстрацією, а не домінувала над цілим текстом. І без того сплю й бачу, як абстрактний середньостатистичний чоловік або конкретний знайомий читає і скептично посміхається кутиком рота: «А, ну дик усе з ним ясно! У мене зовсім інша ситуація».

Ще за кілька років до першої вагітності Оксани я напівжартома казав майбутньому кумові:

— Я не проти сидіти з дітьми, а вона щоб заробляла.

Не відав я, про що говорив!

Коли Оксана завагітніла, ми теоретично домовилися, що перший рік із дитиною — з огляду на грудне вигодовування — сидить вона, а другий, до дитсадочка, — я. На практиці вийшло інакше.

Коли народився наш перший син, я працював удома: ставив на один сайт новини з десятої до шостої. Від прокидання малого й до десятої ранку вигулював його в переносці. Наприкінці робочого дня ставив новини наперед (краще не питайте, що це означає). Оксана брала сина надвір, а я по годині на день писав «Червону зону».

Траплялися накладки, траплялися сварки, але загалом ішло непогано. Я сидів поруч, Оксана завжди могла зі мною поговорити, я завжди міг на півгодини, часом і довше, відволіктись і допомогти. Вечорами брав малого, й Оксана навіть мала змогу по кілька годин на день працювати над своєю базою соціологічних даних, а часом писала за гонорари невеличкі науково-популярні статті.

Робота Оксани поступово розкочегарилась, але в декрет на другий рік, усупереч домовленості, я не пішов. Бо коли синові було місяців одинадцять, ми на три місяці, як я згадував у іншому контексті, поїхали до Відня: цілком несподівано я отримав короткостроковий перекладацький грант. Радість приїзду попервах затьмарилася фактом, що тепер я мусив ходити в офіс. Оксані було незвично важко. Звикла, звісно. Навіть працювала, поки малий спав удень. Після життя в німецькомовному середовищі, завдяки збоченому гумору батьків, старший син іще довго називав машини «швидкої допомоги» «баґен-баґен!» [Krankenwagen], а на метеликів кричав «тяпа-тяпа!», що мало позначати Schmetterling.

Ну а далі було просто ідеально! Місяць, аби не орендувати на короткий термін квартиру, ми перекантувалися в