Читати книгу - "Одержимість"

— Та вірю я, вірю. Та й не важливо це все. Ти ось скажи, як ти святкувати зібрався? Дійсно, хот-догами?

— Та ні. Це алегорія, метафора, так би мовити. Зараз причалимо кудись, подивимося, що в них є, може, знову паельєю святкувати будемо, ти не проти?

— Слухай, Ал. А, давай дійсно по хот-догу влупим, ну або хоча б по звичайному сендвичу або по шаурмі. — вона явно веселилася, уявляючи, як за її здоров'я піднімають картонний стаканчик з кавою або чаєм і закусують це все шаурмою.

— Та яка тут шаурма? Ми ж не в Азербайджані. Ми в Іспанії, чи ти забула? А тут у них тільки паелья і бурітос.

— Тоді хочу бурітос. — вона стрімко, практично не зменшуючи швидкості, звернула на заправку і зупинилася біля кафе.

Вони залишили машину в тіні самотньої пальми і замовили собі по буритосу. З'ївши по одному, Аня попросила офіціанта повторити, а Алекс з подивом дивився, як маленька тендітна дівчина поглинає таку кількість іспанської їжі. Потім принесли каву. Після безсонної ночі кава було саме те, чого їм не вистачало, і навіть гаряча кава в таку спеку сприймалася приємним напоєм. Вони їли мовчки, іноді перекидаючись простими жартами, настрій був відмінним, не дивлячись на те, що їм належало проїхати ще не одну тисячу кілометрів. У Алекса задзвонив телефон, він здивовано подивився на невизначений номер, і після недовгого роздуму, все ж таки відповів:

— Ало… Що? Макс, це ти? Макс, не рипайся і говори українською. Твоя французька — огидна, як тебе ще не вигнали з Франції. Я вчив французьку в школі, але навіть я краще за тебе розмовляю… Ну, добре, bonjour, Max… Je suis très bien… — Алекс прикрив рукою трубку, щоб на тому кінці лінії його не чули, і сказав, вже звертаючись до Ані: — Це Макс, мій офранцузившийся один… Та ні з ким я не розмовляю, я з тобою розмовляю. Добре, Макс, я заїду до тебе… Так, добре, сьогодні ввечері буду… Не знаю, я ще поки в Іспанії… Та не обманюю я тебе, я ж кажу, що заїду. Чого тобі привезти? Білявку? А тобі своїх білявок замало?… Аааа… Вони вже руді… Цікаво подивитися… Ну, гаразд, до зустрічі… Та, точно кажу, що заїду сьогодні. Все, бувай.

Аня з неприхованою цікавістю дивилася на Алекса, поки він розмовляв по телефону. Вона чекала, що він сам їй усе розповість, і тому не ставила ніяких запитань. Але Алекс, щось наполегливо шукав у своєму телефоні, ніби, зовсім забув про те, що він сидить в цьому кафе не один. Якийсь час Анна чекала, спостерігала за ним, але він не звертав на неї уваги.

— Гей, хлопче! Альо! Я тобі не заважаю? — не витримавши, перервала тишу вона. — Це нічого, що я тут поруч з тобою сиджу за одним столом, а ти на мене взагалі не реагуєш, ніби мене немає. І взагалі, у мене сьогодні День народження, тож разважай мене.

— Ань, пробач, секундочку. — сказав Алекс, не відриваючись від телефону. — Зараз допишу, треба терміново одну СМСку відправити, просто я якось забув. — потім він відклав телефон на стіл і подивився на неї. — Все, пробач. Так, на рахунок дня народження. Це, я вважаю не зовсім «комільфо» святкувати твій День народження в придорожньому кафе і жерти, як ти любиш висловлюватися бурітос. Добре би просто бурітос. Але без шампанського — це зовсім не правильно. Тому… — Алекс зробив багатозначну паузу і якось хитро глянув на Аню, та ж з неприхованою цікавістю дивилася на Алекса в очікуванні якогось цікавого повідомлення. — Так ось, це був мій друг, як я вже висловився, глобально офранцузившийся до такої міри, що хоче, щоб з ним розмовляли лише французькою мовою. Він вже багато років, як злиняв з нашої країни, так як його внутрішній голос підказував, що в його генах, як він стверджував, є досить велика частка французьких генів. Звідки вони у нього, я поняття не маю, бо знаю всю його рідню в декількох поколіннях. Але він стверджує, що його рід починається саме після війни 1812 року, коли французів в Росії було більше, ніж самих росіян. Тому, поки ти не скажеш йому хоч декілька фраз французькою, він вперто буде з тобою говорити цією «жаб’ячою» мовою. Так от, цей Макс зараз живе в Раматюель, тобі нічого не говорить ця назва? — Аня, немов двієчниця, яка не підготувала домашні завдання з географії, негативно похитала головою. — Так ось. Це маленьке містечко на узбережжі Лігурійського моря, недалеко від Сен-Тропе. Не знаєш, бачу, не знаєш, де це. Коротше, це Прованс. І я тебе запрошую до нього в гості, як би смішно це не звучало. У нього свій невеликий будиночок на березі моря, свої виноградники, а ще він сам робить дивовижний шмурдяк, як вважаю я, який він з впевненістю і гордістю називає вином. Ось тобі, до речі, і відповідь на питання, де ми будемо ночувати. Єдине, що я тобі обіцяв Лазурний берег, але це буде вже завтра. Ти не проти? Там і досвяткуємо твій День народження з шампанським, вином і шашликами. До речі, шампанського треба з собою привезти, а то в нього ніколи немає, він не визнає покупних вин, вважає це особистою образою, але тебе він пробачить.

Аня слухала з цікавістю. Вона вже уявляла собі цей маленький романтичний будиночок на березі моря і виноградники, що спускаються до самої води. Ще вона уявила собі винний льох з бочками і запиленими пляшками на полицях, горлечка яких були замазані глиною або сургучем, як в старих французький фільмах. І їй чомусь дуже захотілося потрапити туди якомога швидше. Швидко розплатившись, вони вийшли з кафе і попрямували до машини. Тінь від пальми, природно відйішла і кузов машини нагрівся так, що до нього неможливо було доторкнутися.

— Сідай праворуч, я сам поїду. — сказав Алекс, підходячи до машини.

— Не довіряєш? — Аня посміхнулася але простягнула йому ключі, тримаючи за брелок з левом «Пежо».

— Довіряю, просто хочу, щоб ти відпочивала, особливо у свій День народження. Тим паче, що, знаючи Макса, вечір і ніч будуть веселими, можеш мені повірити. І вони знову повернулися на трасу. Знову їм на зустріч мчали