Читати книгу - "Майдан. (Р)Еволюція духу"

Вранці після ночі, коли побили студентів, я теж почувався так, ніби побили моїх дітей. Зрозумів одну річ: у мене двоє, вони читатимуть розумні книжки, начитаються і потім так само підуть на свій Майдан, а їх по-звірячому битимуть і калічитимуть скоти в формі «Беркуту». І я особисто буду в цьому винний. Тому що я нічого не зробив, коли побили не моїх дітей. Діти ж не бувають чужими. Це такі створіння, які для всього суспільства є спільними дітьми.

Київ не Москва і не Болотна площа, де ОМОН побив людей — і решта розбіглися. У нас — збіглося ще більше народу. І вийшли на вулиці люди з дітьми, відповідальні дорослі громадяни, яким є що втрачати. Така сіль землі: ті, хто працюють, на них і тримається держава. На працьовитих розумних бізнесменах. Так само на робітниках. На Майдані були всі верстви населення: і студенти, і домогосподарки, і пенсіонери, сюди підтягнулася вся свідома Україна. Ці люди знали, що не зможуть знайти правди в своєму селі чи місті і що вони з цього Майдану підуть або в тюрму, або стоятимуть до остаточної перемоги. А влада створила всі умови, щоб з цього Майдану у нас не було виходу. Вони зробили все можливе, щоб ми пішли до кінця, під кулі, чого вони не чекали. Бо не розуміли, що у людей є честь, гідність і самоповага.

Ми вирішили діяти — і наш ЄвроМайдан переріс в АвтоМайдан. Пам’ятаю, побачив Гриценка Льошу і Дзиндзю, які стояли на розі, пізніше вже з’явився Дмитро Булатов й інші люди… Нас десь п’ятеро-семеро зібралося поговорити й ми сіли за стіл у кафе, і, власне, от тоді і з’явився АвтоМайдан. Тож якщо різні медведчуки думають, що були якісь політтехнологи, фокус-групи, якийсь великий стратег щось організовував — аж ніяк. Різні медведчуки і хлопці-олігархи не розуміють, що люди самі, без будь-якої вказівки можуть міняти своє життя і життя такої ницої дрібноти, як медведчуки і путіни.

І Путін, і Медведчук — це справжні бовдури. Рано чи пізно настає момент, коли і Медведчук, і Путін стають дрібненькими гвинтиками, від яких уже мало що залежить. Оці всі каддафі і хусейни не розуміють, що вони з величезних зірок (у власній уяві) перетворюються на ніщо. Медведчук взагалі звичайний бовдур українського політикуму, я впевнений, що він причетний до спроб влади розігнати Майдан. Та легенда про те, що цей чоловік розумний, є тільки надуманою легендою. Найбільша дурість, яку я чув коли-небудь в українській політиці — це фраза Медведчука «Ющєнко нікагда нє станєт прєзідєнтом». Власне, він і почав рити яму Януковичу тією безглуздою фразою, яка в перекладі з політичної мови на людську означає: «А вас, смєрди, я нє собіраюсь спрашивать». Це відверта неповага до людей. Власне кажучи, кожен медведчук виявився для Майдану дуже корисним. Що робив, крім всього іншого, АвтоМайдан? Приїжджав до того ж Медведчука. Булатов там був, Таня Чорновол з місця подій писала. Ми нічого не робили особливого, ми раховулися з тим, що Медведчук — насправді дурень. І 99% роботи за АвтоМайдан він зробить — бо дурень. І я, і Дмитро Булатов кидали яйця в паркан Медведчука, і він подав на нас в суд по статті, яка передбачає до 4 років ув’язнення. Медведчук знов виставив себе на посміховисько: для того хлопця, що поцілив яйцем в Януковича, все обійшлося: за відсутності складу злочину, бо президент Янукович — повне ніщо в порівнянні з його власним парканом. Увесь світ знову реготав з медведчуківської юридичної безграмотності.

Ідіотизм опонента — ось наша головна зброя. Ми розраховували, що Янукович, Медведчук, Захарченко — клінічні ідіоти, і вони щоразу виправдовували наші очікування. Подали в суд на мене, на Булатова… і за що? Слухайте, АвтоМайдан — це був український середній клас. Більше того, коли згадані хлопці боролися з АвтоМайданом, вони накликали на себе «Правий Сектор», коктейлі Молотова — і в ту ж хатинку, в яку ми кидали яйця. Ми, до речі, спочатку протестували проти того, щоб «Правий Сектор» разом з нами їхав: «Ні, у нас інтелігентний європейський протест!». Нас-бо застерігали і посли Європи, і Сполучених Штатів: «Ваша ненасильницька боротьба є запорукою того, що ви насправді за європейські цінності». Проте ідіотизм нашого ворога згодом змусив нас погодитись, що коктейлі Молотова стають прийнятними і для української інтелігенції.

Дебілізм влади був у тому, що на АвтоМайдан уже в зарод­ку почали тиснути. І нас стало не двадцятеро, а двісті, вони почали ще сильніше на нас тиснути — і приїхало кілька тисяч авт. Досить було мені комусь махнути рукою: «Поїхали з нами!» — і люди їхали з нами, хоч розуміли, що першими потраплять «під роздачу». Тоді ще я зі сцени сказав: «Кожен патріот з автівкою, який зараз везе щось на Майдан, це — АвтоМайдан. Я не даватиму нікому жодних вказівок, бо Ви краще за мене знаєте, що Ви можете». …І нарешті, в день, коли зі сцени було фактично оголошено перемогу, всі автомайданівці були не біля своїх авт на Європейській площі, як зазвичай, а прийшли пішки на Майдан Незалежності і злилися з Майданом не тільки емоційно, а й фізично. Це було вперше, коли АвтоМайдан нічим не відрізнявся від Майдану і за зовнішніми ознаками, хоча емоційно і морально ми завжди були одним цілим.

Найважчим психологічним моментом для мене була та точка неповернення, коли я своїм джипом заблокував заїзд автозаків у суд, де судили Дзиндзю. І це при тому, що стаття 279, частина друга, в мене вже була, крім держзаколоту. І от вийшли із залу суду депутати Мохник і Доній разом з адвокатом Смалієм,