Читати книгу - "Темпонавти, Володимир Аполлінарійович Заєць"

Нова група проходила мимо — троє гінких плечистих хлопців у кольорових сорочках і три дівчини в білих сукнях та сандалях на засмаглих струнких ногах.

— Гей, ви! — хрипко промовив Семен, марно намагаючись привернути до себе увагу.

Тут одна з дівчат спіткнулась об тіло космонавта і щось прощебетала своєю дзвінкою пташиною мовою.

— Друзі! Це не об’ємний. Він справжній! — переклав лінгатор.

— Не об’ємник, — без найменшого зацікавлення озвались всі, не сповільнюючи ходи.

— Куди ж ви? — гукнув їм Семен. — Заждіть. Допоможіть мені!

Відповіді не було.

— Споживачі, — презирливо прошепотів Семен і спитав навздогін:

— Де ваші вчені, інженери?..

— Вчені! Вчені! — весело перекидалися незнайомим словом молоді люди. — Чудне слово! Ха-ха-ха!

Вони пришвидшили ходу, а тоді побігли до найближчого гаю.

— Послухайте-но, — долинуло до Семена, — якого вірша я склав:

“О ти, підплилий кров’ю, з погаслим зором, мертвотним видом…”

“Так, — подумав Семен, — ситуація прояснюється. Треба дивитися правді в вічі. Мене не знайти жодній рятувальній експедиції і за тисячу років. Тут мене рятувати ніхто не збирається, а без допомоги я приречений…”

Він поглянув уперед, прикидаючи: куб, де, видно, містився інформаційно-енергетичний центр, був на тій самій відстані, що й найближча їдальня — за сорок метрів.

Семен розумів, що сили його майже вичерпалися, що він мас правильно вибрати ціль і що більше, як ці сорок метрів, йому не проповзти… І космонавт поповз до куба.

Ці метри він долав понад годину. Він довго відпочивав коло куба, потім зняв з паса лазерний пістолет і затерплими руками добув з нього компактну енергоустановку. Він ще раз зважив усі “за” й “проти”. Так, ухвала правильна: якщо цим веселунам нічого буде їсти, вони змушені будуть працювати. І це кінець кінцем зробить їх людьми. Нехай і не в першому поколінні.

Семен замкнув установку, і вибух — другий за минулу добу — струснув парк.

Вечорами хлопчик любив довго сидіти біля вікна й дивитися на хмари, схожі на величезні ватяні пластівці, оторочені багряною лямівкою. Хмари пливли внизу, приховуючи основу будинку, й здавалося, ніби летиш на казковому повітряному кораблеві, тому самому з голофільму, що показував учора робот Василько.

Гра барв заходу сонця зачаровувала хлопчика. Мама кепкувала з нього, запевняючи, що, як тільки він підросте, його приймуть до таємничої і могутньої касти поклонників заходу сонця. А хлопчик, щойно спадав вечір, притискався чолом до холодного тремтливого поліскла й жадібно вдивлявся в невловні переходи однієї барви в іншу: в міру того, як сонце ховалося за обрій, сине небо на заході ставало темно-синім, аж чорним; трохи нижче переважали фіалкові барви, навислі над червоними смугами, що ближче до ночі оберталися в тьмяно-багряні; ще нижче світилася яскраво-жовта смуга — за годину вона ставала солом’яно-жовтою, а тоді салатовою. Край неба над землею сірів безформний серпанок, що застилав обриси інших будинків.

Вгору хлопчик дивився рідко, там не було нічого цікавого — туди тяглися ще кілька десятків тисяч поверхів їхнього будинку.

На горішньому містку цього левіафану містився стартовий комплекс для рейсових космольотів на Місяць-пасажирський.

— Довго мені кликати? — раптом почув хлопчик бабусин голос. — Ніяк не докличешся! Через ці вушні затички й справді всі поглухли.

Бабуся не любила вушних затичок з мікро-динаміками й мікропередавачем. Вона вперто не слухала пояснень, що це єдина можливість нормально спілкуватися в умовах інтенсивного шумового забруднення. Перед сном бабуся демонстративно виймала свої вушні затички й клала поряд на старожитній, зі справжнього дерева нічний столик. Вуха їй усе-таки доводилося затикати ватою — інакше не можна було заснути через постійний шум і гуркіт, від якого двигтів будинок.

Бабуся ревно оберігала традиції й вимагала, щоб уся сім’я бодай на обід (бодай) збиралася за одним “столом”. Але так виходило далеко не завжди: тато іноді відлітав у космоекспедиції, а мама була зайнята на незліченних симпозіумах, з’їздах та конференціях з художньої пластики тіла. Останнім часом маму запрошували дедалі частіше — художня пластика, як усяка наука, що входить у моду, потіснила решту наук. Звичайно, мама могла б бути там присутньою по головізору, але вона вважала такий ефект ознакою поганого тону й воліла приїздити особисто. Вона належала до найкращих фахівців з художньої пластики обличчя, а загальновизнано, що то найважчий розділ художньої пластики тіла хоч би тому, що мода на фігуру тримається до трьох років, а на обличчя — міняється через півроку.

Перша, як завжди, за стіл сіла бабуся, — їй треба було замовити код обіду. Вона боялася доручати це Василькові, оскільки була непохитно певна, що робот (нехай навіть і такий тямущий) не впорається з цим тонким ділом і неодмінно все переплутає.

— Але послухайте, — вмовляв її тато дерев’яним голосом, і обличчя його застигало від стримуваної напруги, — адже це робот п’ятого покоління! Такі роботи навіть у Космосі самостійно працюють!

Бабуся давала відсіч з мудрою усмішкою:

— Обід — не Космос. Тут помилятися не вільно.

Бабусі обід уявлявся родинною врочистістю, вона і вбиралась до обіду відповідно. Ось і цього разу на ній була нова сукня зі “справжнього” краму. Сукня і справді врочисто чарівна: на блакитному з золотою іскрою тлі яріли червоні квіти.

Потім прийшла мати з новим обличчям. Хлопчик подумав, що однаково впізнав би її, хоч би як вона міняла обличчя. Тепер вона мала гарненьке кругле личко з легким рум’янцем, великі наївні очі й кнопку-носика.

— Ну як? — поцікавилась