Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я."

Choć za jej promyk jeden dałbym duszę moją,

Choć sił by mi dodawało w tej życia zawiei

Jedyne słówko Twoje: «Dąż! Nie trać nadziei!»

Lecz ja cierpię milcząc. Moich życzeń sploty

Twojego tylko szczęścia pragną, śnie mój złoty!

Niech nigdy myśl Twa z czynem nie będzie w rozterce,

I niech dla godniejszego zapłonie Twe serce! 12

Написано д[ня] 30 грудня 1883 р.

Поклін тобі, народних нужд співаче,

Від міліонів, для котрих ти жив,

Від України, що ще й нині плаче

В тім самім горі, як ти ї лишив!

Поклін могилі твоїй, що руйнує

Ненависть дика й глупота сліпа!

Дарма! До неї, хоч най злість лютує,

Не заросте народная тропа.

Вони бояться, що ти ще не згинув,

Що в тій могилі не поліг, не зтлів,

Що в слушний час повернеш в Україну

Ще раз і збудиш громом своїх слів.

Вони бояться, чи та вкрівля з глини

Ножів не криє, списів, хоругов,

Старої слави й сили України,

Котра от-от воскресне, встане знов.

Вони бояться, що як хрест підгнилий,

Знак многолітніх наших кривд і мук,

Відновиться верх твоєї могили,

То Україні спадуть пута з рук.

От і збиткуються на твоїм гробі,

Що вкрив тя від гадючого жала,

І раді б навіть споминку о тобі

Із серць народних вирвати дотла.

І мову, на котрій співав, і плакав,

І кляв ти кривду, й віщував любов,

Вони цькують, мов оленя собака,

Донощиків і брехунів юрбов.

Хто зна - тиранів злість і гнів всеможні! -

От, може, днесь підписуєсь указ:

Кістки твої, як «неблагонадьожні»,

«Препроводить» в Сибір чи на Кавказ.

Слова ж твої, потіху в нашім горі,

Спалить, з серць вирвать, з пам’яті, з умів,

І вимазать ім’я твоє з історії,

І об’явить: «Шевченко - это миф».

Та ні, не «міф»! Від дуба степового

Розрісся вже цілий могучий ліс,

І не найдесь вже грому, вихру того,

Щоби його розвіяв і розніс.

Та ні, дармі укази і доноси,

Що пригнетуть, не вб’ють твої слова!

З-під гніту їх сильнішою, ніж доси,

Повстане правда, вічна і жива!

Небавом проясниться світ над нами!

Щасливі, вольні, ми зо всіх сторін

Святої України громадами

Підем к могилі твоїй на поклін.

Над Дніпром-Славутою

У степу дріма

Сиротов забутою

Могила сама.

Здерли вихри ряст її,

Бік Дніпро підмив,

Одинокий хрест її

Вже давно підгнив.

Наче світ забув о ній

Із давніх давнин,-

Хоч той, що заснув у ній,-

Перший Русі син…

Над могилу вбогую

В духів тайну мить

Світлянов дорогою

Чистий дух летить.

Мов до неньки рідної,

До землі приляг,

Мов від неї, бідної,

Все почуть забаг:

Чи великий труд його

Плоди вже приніс?

Чи коханий люд його

В щастя, волю вріс?

«Ох, Тарасе мій! До нас

Вчасно ти злинув,

Хоч по твоїй смерті час

Довгий вже минув.

Воля нездоровою

Вийшла для селян,-

І над нашов мовою

Ще смієсь тиран.

Біднотою спільні ми,

Села і міста,-

Над тобов не вільні ми

Ставити й хреста!»

Заридав гіренечко

На могилі дух:

«Україно, ненечко,

Доки ж твоїх мук?

Вічно ж непогодами

Будеш бита ти?

Вічно ж між народами

За наймита ти?

Ні! Вже жереб твій тяжкий

В бездну проваливсь,

Вже світає світ яркий,

Вже…» Втім дух розливсь.

Тобі, що власною рукою

Собі здобути вміла долю,

Робітнице на світла ниві,

Я шлю «Жіночу сю неволю».

Най світло, сіяне тобою,

Поранньов заблисне зорою,

Що нам віщує дні щасливі!

Най плоди принесе твій труд!

І по життя твого дорозі

Най злоте жито, чудні рожі

Неув’ядаючі цвітуть!

Львів, дня 23 січня 1884

Гарна дівчино, ти, цвіте розвитий,

Глянуть на тебе - значить полюбити,

Глянуть в ті очі, як море без дна,

Вчути той голос, дзвінкий, як струна,

Вчути той тихий сміх,

Сумом повитий,-

Як же тебе би міг

Хто не любити?

Гарна дівчино, блідавая зірко,

Думать про тебе і сумно, і гірко.

Написано д[ня] 16 марта 1884 р., досі не друковано.

Говорить вість, що перша в раю Єва

Згрішила пізнанням добра і зла,

Вкусивши плід з заказаного древа,

І плоду того мужеві дала.

Хто хоче, може вірить тому,

Та тут же й заковика немала,

Що в доброму порівно, як і в злому,

Жона для мужа вчителька була.

Написано д[ня] 10 вересня 1884, досі не друковано.

Була собі мушка-золотушка;

Вона собі літала, бреньчала,

Аж поки в павутину попала.

Почав