Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

Схиливши голову, Скайлер спостерігає за мною і як мені здається поблажливо посміхається. Знову ж таки, можливо мені здається, тому що на емоції його обличчя не багате.

- Треба було б написати, - мружуся, встаючи з трави і підходячи до гойдалок. Беруся за них і кілька разів тягну на себе, перевіряючи на міцність.

Хлопець складає руки на грудях.

- Гаразд. Але якщо зі мною щось трапиться, сидіти зі мною паралізованою до кінця життя будеш ти.

Мені здається чи я почула смішок? Справжній смішок. Не хмикання, ні!

Різко повертаю голову і справді бачу, що він усміхається. Щиро, оголивши зуби. Ох, яка у нього виявляється гарна усмішка! Ці крихітні зморшки біля губ та очей. Рівні зуби, форма губ.

Усередині щось дивно ворухнулося, а я раптом зрозуміла, що саме в цей конкретний момент перестала його боятися.

- Так вже й бути, якщо що, то я допомагатиму тобі дійти до туалету, - хмикає Скайлер, змушуючи мене закотити очі. - Сідай давай.

Ще раз обводжу недовірливим поглядом гойдалки і сідаю на них, внутрішньо напружуючись. Не хочеться поцілувати одним місцем землю. І хоч у нас тут не асфальт, а трава, але від цього страх менший не стає.

Скайлер стає позаду мене і раптом схиляється до мого вуха:

- Готова політати?

- Ні, - відповідаю я, чомусь напружуючись ще сильніше. Крізь футболку відчуваю тепло його тіла та міцніше стискаю ланцюги.

- Вже пізно, - відповідає все також близько до мого вуха, а потім починає мене розкачувати.

Штовхає вперед, ловить і знову вперед. Сильніше та сильніше. Я давно не каталася на гойдалках, частіше просто сиділа на них, тому зараз від забутих відчуттів усередині живота лоскоче. Разом із рухом гойдалок униз ухає, а вгору – летить, упираючись у легені. Не помічаю, як починаю верещати і сміятися одночасно, вже сама розгойдуючись вперед і назад ногами. Божевільне почуття польоту. Неповторне. Наче крила виросли і несуть кудись далеко. І чому я перестала кататися, це так здорово!

Скайлер обходить мене і стає спереду, спідлоба спостерігаючи за моїм захопленням. Зустрічаю його погляд і не можу відірватися. То наближаюся, то віддаляюсь. Сині очі більші, а в іншу секунду менші. Вітер б'є в обличчя, а потім волосся летить перед очима, щоб наступної секунди знову відлетіти назад. Чую сміх Ейдана, який ймовірно сміється з моїх же вересків і сама регочу ще сильніше.

Лише Скайлер виглядає серйозним. Безперервно дивиться на мене, напевно побоюючись, що гойдалка не витримає такої напруги. Такий серйозний, чесне слово.

– Дай мені, дай мені, – вимагає Ейдан, підстрибуючи на місці.

Я знову сміюся і поступово зупиняюся, а потім зістрибую на льоту, як робила в дитинстві.

Обличчя палає, всередині вирує адреналін і постійно хочеться посміхатися.

- Це було здорово! Ейдан, твоя черга!

Брата двічі запрошувати не треба. Він із задоволенням забирається на сидіння і починає розгойдуватися.

- Хто тебе навчив такому?

Запитую у Скайлера, коли він, зібравши інструменти, кидає їх назад у сумку.

– Сам.

– Сам?

- Коли нема кому вчити, доводиться самому.

Жарт про гурток «зроби сам» вже не здається мені таким смішним.

Чорт, адже я про це зовсім не подумала.

- Мені шкода, що в тебе немає батьків.

Кажу йому тихо, а він накидає капюшон куртки, застібає її і стає поряд зі мною.

- Хто сказав, що нема? В мене є мама. Просто її позбавили батьківських прав.

Від несподіванки я забуваю про тактовність і вдивляюся в його обличчя з цікавістю.

- Як це?

- Так само, як у тебе. Вона жива, жодних трагічних історій. Просто пила багато, чому я почав блукати вулицями, бо там мені було комфортніше. Потім вона двічі мало не загинула, і її позбавили батьківських прав, а мене віддали до інтернату.

– Скільки тобі було?

– Десять.

З глузду з'їхати. Закушую губу, уявляючи десятирічного хлопчика, у якого раптом не стало вдома та матері. Нутрощі зводить від величезної порції болю.

- Мені шкода. Ти бачишся з нею?

- Так.

- Правда?

- Що тебе дивує? - Він знову закидає голову назад, спостерігаючи за Ейданом, що вдоволено вигукує.

- Не знаю. Ну просто ... вона довела тебе до такого і ти все одно бачишся з нею.

– Вона моя мати.

Я опускаю погляд вниз. Намагаюся зрозуміти, як би я поводилася і усвідомлюю, що не змогла б кинути маму ні за що на світі. Я люблю її, навіть коли вона буває надто нав'язлива або змушує робити те, що мені не подобається.

Напевно, це так.

- Розумію, - ствердно киваю і знову дивлюся на нього. Цього разу вже зовсім інакше, не так як раніше, - Дякую тобі, Скайлере.

Він скошує на мене погляд.

- За гойдалку?

- Загалом я мала на увазі за те, що врятував Ейдана. Але й за гойдалку теж.

Він мовчить. Декілька миттєвостей дивиться на мене, а потім розвертається.

Я обертаюся, спостерігаючи за тим, як він відносить речі нагору, а потім через кілька хвилин спускається переодягнений у мабуть, нові джинси та кофту, і йде.

А ввечері, після того, як укладаю спати Ейдана, я знаходжу на своєму ліжку сто євро.

Треба було б роздратуватися, але натомість у грудях якась дірка утвориться. Неприємна і ниюча. Я думала, ми за цей вечір зблизилися хоча б трохи, але Скайлер дав чітко зрозуміти, що це не так.