Читати книгу - "Судді уночі, Антоніо Буеро Вальєхо"

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Пролита кров заплямувала всіх нас. [І тоді, і згодом]. Ми не сміємося з жодної крові.

ДОН ХОРХЕ: Вони сміються з вас, [сеньйоре Паласіосе].

ХУАН ЛУЇС: З мене?

СКРИПАЛЬ (із сумною усмішкою): Щодня [нам] казали [ти та інші], що треба залишити позаду ту війну. Ви вбили Еладіо Ґонсалеса за сфабриковані і не доведені злочини тієї війни. Про що ми можемо домовитися?

ДОН ХОРХЕ: Заледве закінчилася трагедія, найбільші злочини, учинені супроти переможених, були пробачені одним цікавим декретом.

СКРИПАЛЬ: А через тридцять років, коли [за законом] відповідальність за всі реальні чи сфабриковані злочини за давністю втрачає силу, ви вбиваєте Еладіо Ґонсалеса.

[ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Роками подвійні стандарти.

СКРИПАЛЬ:] Згадувати й забувати треба так, як вигідно вам?

ХУАН ЛУЇС (підходить до просценіуму): Від тої страти минуло стільки років... То були інші часи. І я був дитиною в часи нашої війни!

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Ми прийшли не для того, аби про неї згадати. Це ви нам про неї нагадали.

СКРИПАЛЬ: Ми, як і ти, думаємо, що її треба лишити позаду.

ДОН ХОРХЕ: Але не сподівайтесь, що подальші роки також забудуться.

СКРИПАЛЬ (встає): Ті роки треба судити. І тих, хто тоді вийшов у люди[8].

ДОН ХОРХЕ: Як ви.

ХУАН ЛУЇС (підходить до круглого столика): І ви мої судді?

СКРИПАЛЬ: Ніхто тебе не судить, крім тебе самого.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ (встає): Ми — лише трохи вітру і музики. (Хуан Луїс гепається на один зі стільців біля круглого столика. Пауза).

ХУАН ЛУЇС: Я припускався помилок. [Усі ми помиляємось.] Але я створив багатство, добробут...

СКРИПАЛЬ: Ти про гроші, які вивіз за кордон?

ХУАН ЛУЇС: Я вірю в демократію і сприятиму її порятунку!

СКРИПАЛЬ (робить до нього крок): Отже, ти повідомиш поліцію? (Хуан Луїс здригається). Твій друг і справді є терористом. Він не такий, як Еладіо Ґонсалес, якого ти прирік. (Оповита ніжним сяйвом з правої куліси виходить ХУЛІЯ і поволі підходить до них).

ДОН ХОРХЕ (також підходить до Хуана Луїса): Небезпека щодня зростає.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ (підходить до Хуана Луїса): Щогодини.

ХУАН ЛУЇС (ховає обличчя в долонях): Я не можу.

ХУЛІЯ (вона вже у нього за спиною): Скажи мені все... (Не обертаючись, він відкриває своє перекошене обличчя).

ХУАН ЛУЇС: Я не можу!

ХУЛІЯ: Прощай... (Віддаляється і виходить у ліву кулісу).

СКРИПАЛЬ (упівголоса): Він каже, що любить її.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Бо ніколи її не мав. Хуан Луїс почувається охопленим страшною підозрою).

СКРИПАЛЬ: Продовжимо концерт?

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Коли схочеш. (Відходять на кілька кроків).

ХУАН ЛУЇС: Зачекайте! (Вони спиняються і слухають його). Я зрозумів. Вас не троє... Ти один. Зглянься наді мною — вона ж мене покинула. Хай твоя безконечна доброта пробачить мені все і допоможе. Я не заслужив на ці видива. Осіни мене і покажи мені шлях. Без твоєї допомоги я не зумію його знайти. (Трохи ошелешені, гості переглядаються).

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Він молиться?

ДОН ХОРХЕ (з легкою усмішкою): Схоже, що так.

СКРИПАЛЬ: До нас?

ДОН ХОРХЕ: Можете собі уявити, за кого він нас має.

СКРИПАЛЬ: Хіба таке можливо? (Зненацька Віолончеліст починає реготати. Скрипалю це передається і він також охоче сміється).

ВІОЛОНЧЕЛІСТ (сміючись): Він безнадійний. (Йде до дивана і сідає).

СКРИПАЛЬ (сміючись): А якби замість того, про кого ти думаєш, ми були дідьком?

ХУАН ЛУЇС: Ні!

СКРИПАЛЬ (сідає у фотель): Отже ви, пане, думаєте, що до вас навідався цар небесний?

ВІОЛОНЧЕЛІСТ (поміж сміхом): Або великий спокусник?

ХУАН ЛУЇС (заплющує очі і шепоче): Не карай мене своїм сарказмом.

ДОН ХОРХЕ (стримано сміється): Він страждає на манію величі. Адже він просто тля. (Йде до лівого фотеля і сідає).

ХУАН ЛУЇС (розплющує очі): Може вернутися диктатура.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Відверни її.

ХУАН ЛУЇС: Неможливо.

ДОН ХОРХЕ: Якщо повернеться фашизм, не хвилюйтесь. Я вже вам казав, що ви дістанете в нас посаду.

ХУАН ЛУЇС: Ви?

ДОН ХОРХЕ: Добре... Це сказав дон Хорхе. (Грізно). А тепер це кажу вам я! (Хуан Луїс різко встає. Троє гостей уважно дивляться на нього, непорушні. У сум’ятті і не відводячи від них погляду, Хуан Луїс задкує углиб сцени. Голови його видінь повертаються за ним під час його переміщення).

СКРИПАЛЬ: Ти йдеш до себе в спальню? Ти вже в ній.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: І в своєму ліжку.

ХУАН ЛУЇС (заперечливо хитає головою): Я не знаю, де я. Але не в кошмарі.

ДОН ХОРХЕ: Чому ні?

ХУАН ЛУЇС: Видіння і слова ніколи не є такими зв’язними вночі.

ДОН ХОРХЕ: Хто його знає? Кажуть, що це тому, що після пробудження все спотворюється і забувається. (Хуан Луїс, який знай заперечливо мотає головою, раптом обертається до розп’яття і стає навколішки).

ХУАН ЛУЇС: Господи, звільни мене від цих демонів!

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Якийсь заскок!

СКРИПАЛЬ: Знову?

ДОН ХОРХЕ (встає): Він завжди був упертим хлопцем. (Енергійно). Паласіосе, встаньте! (Нажаханий, Хуан Луїс підводиться і дивиться на них. Дон Хорхе вказує йому на столик). Сядьте! (На смерть переляканий і покірний Хуан Луїс повертається до столика).

СКРИПАЛЬ (коли він проходить перед ним): Не тремти. Ти забудеш цю ніч.

ДОН ХОРХЕ: Хоча не цілком. (Хуан Луїс сідає).

СКРИПАЛЬ (своєму товаришу): Він дуже вражений.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Ми його заколишемо «Адажіо» з тріо «Серенада».

СКРИПАЛЬ: Ні, щось веселіше, що його підбадьорить.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ: Allegretto alla Polacсa?

СКРИПАЛЬ: Чудово. (Обидва музиканти згідливо кивають. Дещо приглушені, лунають жваві такти бетховенського алегрето. Музиканти не рухаються. Хуан Луїс слухає кілька секунд.)

ХУАН ЛУЇС: Хто грає?

СКРИПАЛЬ: Ми. (Хуан Луїс заплющує повіки. Поки голова його звішується, на сцені темніє і музика потроху стихає. Через декілька митей опускається завіса).

ІІ

(Вечір. Добре освітлена вітальня. Гобелен на місці. Двоє дверей зачинені. Праворуч на приступці, спершись спиною об стіну, сидить ірреальний дон Хорхе в неохайному вбранні. Сидячи праворуч від круглого столика на одній ніжці і спиною до свого фантастичного супутника, Хуан Луїс тримає руку на телефоні).

ДОН ХОРХЕ (утробним голосом): Хінес Пардо чекає від пів на дев’яту і, мабуть, щось підозрює. Вже майже дев’ята. Та час в мене ще є: один телефонний дзвінок і поліція швидко приїде. [Досить буде наполегливо порадити, аби вона дуже обачно стежила за ним.] Але ні: він помітить... (Хуан Луїс лапає себе за праву кишеню). Я озброєний. Але він не нападатиме на мене