Читати книгу - "Учитель"

— Monsieur Creemsvort, n’est se pas?[58] — промовив голос позаду мене, й мимовільно здригнувшись, я обернувся. Був так поглинутий роздумами про милу маленьку вітальню, що незчувсь, як до великої вітальні хтось увійшов. Це була мадемуазель Ретер, яка й зверталася тепер до мене, стоячи зовсім поруч, і коли я, вмить повернувши собі sang-froid[59] — бо мене не так легко збентежити — вклонивсь їй і почав розмову з компліментів її маленькій вітальні й нахвалюючи переваги, яку давало їй володіння маленьким садом, — чого в месьє Пеле не було.

— Так, я завжди так думала, — сказала вона, — саме сад і змушує мене триматися цього будинку, інакше б я давно переїхала у більший та зручніший особняк; та, розумієте, сад зі собою не заберу, а в місті навряд чи знайду такий самий — великий і доглянутий.

Я погодився з нею.

— Але ви його ще не бачили, — мовила вона, встаючи, — підійдіть до вікна і розгляньтесь як слід.

Я пішов за нею; вона відчинила вікно; виглянувши, я побачив усю територію, яка до цього була мені не видна. Це виявилася довга, хоча й неширока смуга обробленої землі, з алеєю посередині, яку облямовували старі фруктові дерева; там також були газон, parterre[60] з кущами штамбових троянд та бордюри з квітів; на задньому тлі — зарості бузку, рокитника й акації. Це милувало моє око — й навіть дуже, бо я вже давно не бачив садів. Але очі мої блукали не тільки садом мадемуазель Ретер — коли я обдивився доглянуті клумби та розквітлі кущі, то нарешті дозволив собі поглянути й на неї — і не надто поспішав відвести погляд.

Сподівався побачити високу, худу, пожовклу особу в чорному — традиційний образ — з тісно припасованим білим чепчиком, щільно зав’язаним нижче підборіддя — щось на кшталт головного убору черниць: натомість біля мене стояла невеличка, з округлими формами жінка, котра, була, можливо, й старшою за мене, але все ще молодою; як на мене, вона мала не більше двадцяти шести чи двадцяти семи років — із шкірою білою, як у справжньої англійки, та з непокритою головою. Волосся темно-каштанове, все в кучериках; риси обличчя не надто гарні, не вельми м’які й не зовсім правильні, але й пересічними їх не назвеш; я навіть схилявся до думки, що вони були виразні. То що в її рисах переважало? Розсудливість? Здоровий ґлузд? Думаю, що останнє, але не був іще впевнений у цьому. Я підмітив у них, однак, певний спокій та свіжість обличчя, і на це було дуже приємно дивитися. Рум’янець на її щоках нагадував восковий наліт на яблуках, що, крім червоної шкірочки, свідчить ще й про здорову серцевину.

Потім ми з мадемуазель Ретер перейшли до діла. Вона сказала, що не зовсім упевнена в розумності кроку, який збирається зробити, бо ж я ще такий молодий, і батьки можуть заперечувати проти подібного наставника для своїх доньок.

— Утім, інколи добре діяти, керуючись власними судженнями, — проказала вона, — і радше вести за собою батьків, аніж вони керуватимуть вами. Професійність учителя вимірюється не його віком; з того, що я чула і що бачу, я більше б довіряла вам, аніж месьє Ледрю, вчителеві музики — одруженому чоловікові, котрому під п’ятдесят.

Я зауважив, що сподіваюся бути гідним її довіри і що, наскільки знаю себе, нездатний підвести її.

— Du reste,[61] — додала вона, — за всім буде суворий нагляд.

І тоді ми перейшли до обговорення умов. Вона була дуже обережна і пильнувала власні інтереси — не те, щоб торгувалась, одначе хотіла обережно з’ясувати, на що я розраховував; і коли не змогла змусити мене назвати суму, то багатослівно вмовляла та переконувала й нарешті впіймала мене на сумі п’ятсот франків per annum[62] — не надто багато — але я погодився. До завершення перемовин вже почало потроху сутеніти; я не поспішав, бо мені подобалося сидіти і слухати, як вона говорить; мене забавляла її ділова хватка. Навіть Едвард не зміг би виявити більше практичності, хоча, напевне, діяв би грубше і настирливіше; вона ж висувала так багато причин, давала так багато пояснень, і при тому змогла виставити себе цілком безкорисливою і навіть щедрою. Нарешті вона закінчила говорити — просто їй було вже нічого додати — й оскільки я мовчки з усім погодився, вона не мала більше причин практикуватись у красномовстві. Мені слід було відкланятись, але я волів побути ще, бо що робити в тісній порожній кімнатці? До того ж, приємно було дивитися на мадемуазель Ретер — особливо тепер, коли сутінки пом’якшили риси її обличчя, і в непевному освітленні я міг домислювати, що чоло співбесідниці не тільки широке, а й високе і що її вуста не лише видають розсудливість, а й мають ніжний вигин. Коли я врешті встав, щоби йти, то навмисне простягнув їй руку, хоча й знав, що це суперечить прийнятому за кордоном етикету; вона ж лише всміхнулась і сказала:

— Ah! C’est соmmе tous les Anglais,[63] — але вельми люб’язно подала руку.

— Це привілей моєї країни, mademoiselle, — відповів я. — Пам’ятайте, що завжди претендуватиму на нього.

Вона коротко засміялася — цілком добродушно, з притаманним їй спокоєм — спокоєм, який надзвичайно мене вмиротворяв — принаймні, так мені здалося того вечора. Коли знову вийшов на вулицю, Брюссель видався вельми приємним місцем, і того ж самого м’якого й тихого квітневого вечора мені навіть здалося, що переді мною відкривається безжурна й наповнена подіями стрімка успішна кар’єра. Людині притаманно сподіватися на краще — принаймні, я був таким у ті дні.

Глава X

Наступного дня ранкові години в месьє Пеле тяглися дуже повільно: мені хотілося, щоб швидше настала післяобідня пора, і я міг піти в сусідній пансіон, аби дати свій перший урок у такому приємному закладі — бо він насправді видався мені таким. Опівдні настав час перерви; о першій ми обідали; і ця година минула; нарешті лункий дзвін собору святої Гуцули повільно пробив другу, ніби фіксуючи момент, якого я так чекав.

Коло підніжжя маленьких бічних сходів, що вели в мою кімнату, я