Читати книгу - "(не) ідеальний чоловік, Катерина Орєхова"

Вечір ми з Алісою вирішили провести у моїй кімнаті. Подруга хотіла уникнути питань хлопців, враховуючи, що саме вона заявила у передпокої. А я не могла перестати дивитися на Рому, тож вирішила, що безпечніше триматися від нього якомога далі. Як там кажуть? Чого очі не бачать, того серцю не жаль.

Я не розуміла Рому, від слова зовсім. Поцілував і попросив піти. На моє повідомлення не відповів, але приїхав до нас додому і весь вечір не зводив з мене погляду. Що ж у нього в голові діється?

Ми з Алісою розмовляли до пізньої ночі, випивши майже дві пляшки вина. Тільки старанно оминали тему хлопців. Ніхто з нас не був готовий до відвертості. Якоїсь миті Аліса відрубалася, а я вирішила ще трохи полазити в телефоні перед сном.

Щойно розблокувавши екран, моє серце забилося частіше. Повідомлення від Роми. Ще о десятій вечора, коли ми з Алісою попрямували до мене в кімнату, прихопивши дві пляшки вина.

“Вам небагато буде, принцеса? Ви ж маленькі та тендітні дівчата.”

Ще й смайлик наприкінці приліпив. Підморгує.

Ого. Мені вирішили написати. Не минуло й двох днів. А ні, минулося.

Зараза, а не Романе Олександровичу! Він взагалі серйозно?

Не можу стриматись і швидко набираю текст:

"Небагато, Романе Олександровичу, навіть не сумнівайтеся!"

"Я дуже хочу тебе побачити. Вийдеш на кухню, Катеринко?” — практично блискавично прийшла відповідь.

Поки я роздумувала йти чи ні (мій не дуже тверезий мозок просто кричав про те, що треба йти), надійшло ще одне повідомлення:

“То що, Катеринко, вийдеш? Я не кусаюсь."

І я наважуюсь, а може, це випите вино підштовхує мене на необдумані вчинки. Швидко накидаю на себе халат і трохи посміхаюся, оцінюючи його довжину. Так, Романе Олександровичу, я не збираюся здаватися.

Виходжу з кімнати та починаю повільно йти у бік кухні. Серце б'ється і, здається, воно готове вирватися з грудей. У коридорі холодно і я відразу ж починаю шкодувати, що не одягла халат тепліше. І він би був довшим, вже мрійливо думаю я.

Щойно ставлю ногу на першу сходинку, як відчуваю міцні руки на своїй талії. Мене підіймають над підлогою і кудись несуть. Неусвідомлено починаю відбиватися і набираю в груди більше повітря, щоб закричати. У голові жодної зв'язної думки.

Раптом усе припиняється. Мене ставлять на підлогу і на мій рот відразу опускається чоловіча рука. Мене трохи трусить, але я все-таки наважуюсь підняти погляд на мого викрадача. Рома.

— Тихо, крихітко, не кричи, це лише я, — каже він, а я розумію, що Рома стоїть недозволенно близько. Його рука все ще на моїй талії, а друга затискає рота. Занадто інтимно для двох ледве знайомих людей.

— Костя прийшов на кухню, тож наше побачення довелося перенести до коридора. Вибач, наступного разу вигадаю щось більш романтичне, — пояснює Рома, відпускаючи мене, а я чую тільки одне слово — побачення. Воно обухом б'є у голові.

Заглядаю Ромі в очі та бачу там бурхливу пожежу. Невже мені не здається? Ніби відповідаючи на мої думки, Ромка раптово подається вперед і цілує мене. Зовсім не так, як уперше. Пристрасно і нетерпляче, ніби скучив.

— Знову скажеш мені піти? — питаю я, коли він відривається від моїх губ.

— А ти хочеш піти? — відповідає Рома запитанням.

Ледве помітно мотаю головою. Іти я точно не хочу. Випитий алкоголь надає сміливості і я проводжу по плечах Роми, опускаючи руки йому на груди. Серце прискорюється, видаючи мене з тельбухами.

Рома ледь помітно посміхається, йому подобаються мої невпевнені дотики.

— Ти дуже гарна, Катя, — каже він. Здається, його голос став нижчим і навіть трохи охрип. Він нахиляється ближче і повільно проводить носом по моїй щоці. Зараз Рома здається розслабленим і дуже задоволеним, як кіт, що наївся сметани на сніданок. — Підеш зі мною на справжнє побачення, принцеса?

— Ні.

То я сказала? Серйозно? Мізки зробили мені ручкою і заповзли під стіл, а їхнє місце зайняла гордість і якась дитяча образа. Не буду бігти до Роми на першу його вимогу!

Рома мав шанс, він ним не скористався. Я перевернула цю сторінку і рухаюся далі. Ось буквально дві години тому перевернула!

Заглядаю Ромі в очі та бачу цілий спектр емоцій, але головна все-таки розгубленість. Він явно не думав, що я відмовлюся. Хлопець швидко-швидко заморгав і навіть трохи відсторонився.

— Чому? Не подобаюсь? — виплюнув він різко, в очах спалахнув вогонь.

Таким я Рому ще не бачила. Роздратований. Напружений. Розгублений.

Я дивилася в його очі та намагалася зрозуміти, що він думає. Якщо хотів кликати на побачення, то чому прогнав? Чому не відповів на повідомлення?

— Подобаєшся, — не заперечила я. — Але це не означає, що я піду з тобою на побачення.