Читати книгу - "Сповідь"

У Невшателі «Листи з гори» справили спочатку досить мирне враження. Я послав один примірник панові де Монмоллену. Він поставився до книги добре і прочитав її без заперечень. Тоді він був хворий, так само як і я, а коли видужав, прийшов дружньо відвідати мене і ні про що мені не говорив. Тим часом здіймався галас, десь уже палили цю книгу. Із Женеви, з Берна і, можливо, з Версаля вогнище обурення скоро перекинулося до Невшателя і, головне, до Валь-де-Травера, де почали за допомогою таємних підступів підбурювати народ ще раніше, ніж схаменулося духівництво. Смію сказати, що народ цієї країни мав би любити мене, як і всюди, де я жив, тому що я роздавав милостиню щедрою рукою, не залишаючи без допомоги жодного бідняка, нікому не відмовляючи в послузі, якщо був у змозі її зробити, поводився з усіма, можливо, навіть дуже запросто і завжди уникав будь-яких відмінностей, які могли б викликати заздрість. Попри це, натовп, невідомо ким підбурюваний, потроху дійшов нарешті до люті, почав публічно ображати мене серед білого дня не тільки в селах і на дорогах, а й на людних вулицях. Ті, кому я зробив найбільше добра, особливо старалися; і навіть люди, які й далі користувалися моїми благодіяннями, не сміючи виступати відкрито, підбурювали інших, неначе хотіли таким чином відомстити за приниження бути мені зобов’язаними. Монмоллен, здавалося, нічого не помічав і ніяк себе не виявляв. Та оскільки наближався час причастя, він прийшов до мене і порадив не приходити того дня до церкви, запевняючи, що в усьому іншому він нічого не має проти мене і дасть мені спокій. Ця люб’язність здалася мені дивною, вона змусила мене згадати про лист пані де Буффлер, і я не міг зрозуміти, кому це так важливо, причащатимусь я чи ні. Оскільки подібну поступливість з мого боку я вважав боягузтвом і до того ж не хотів дати народу новий привід волати про моє безбожництво, я рішуче відмовився від пропозиції пастора, і він пішов незадоволений, давши мені зрозуміти, що я пошкодую про це.

Позбавити мене причастя своєю владою він не міг, для цього потрібна була заборона консисторії, що прийняла мене до лона Церкви, а поки звідти не було розпорядження, я міг сміливо приходити до причастя, не боячись відмови. Монмоллен добився в духовного начальства доручення викликати мене до консисторії і зажадати у мене пояснень про мою віру, а в разі моєї відмови – відлучити мене від церкви. Відлучення не могло відбутися інакше, як за рішенням консисторії більшістю голосів. Але селяни, що входили до цього зібрання і називалися старійшинами, очолювані і, як неважко здогадатися, керовані цим священиком, звичайно ж, мусили поділяти всі його думки, особливо в питаннях богослов’я, у яких вони були обізнані ще менше, ніж їхній пастир. Отож я отримав повістку і вирішив прийти до консисторії.

Якою щасливою обставиною і яким тріумфом було б для мене, якби я вмів говорити так, як писав! Як мені легко було б показати свою перевагу і здолати цього жалюгідного пастора на очах півдюжини його прихильників-селян. Жадоба влади змусила протестантське духівництво забути всі принципи Реформації, і, щоб нагадати їх, мені досить було прокоментувати перші з моїх «Листів з гори», з приводу яких вони мали дурість ганьбити мене. Мій текст був готовий, треба було тільки розвинути його, і мій супротивник був би осоромлений. І я не обмежився б лише обороною; мені неважко було б перейти до нападу, тож він навіть не помітив би цього і не зміг захищатися. Пастори такого ґатунку, такі ж легковажні, як і неосвічені, самі дали мені якнайкращу можливість, про яку я тільки міг мріяти, щоб знищити їх. Але на жаль, треба було говорити, і говорити негайно, знаходити в потрібний момент думки, звороти, слова, незмінно зберігати повне самовладання, холоднокровність і ні на мить не збентежитися. Але хіба я міг чекати цього від себе? Я так ясно усвідомлював своє невміння висловлюватися експромтом. Я змушений був ганебно мовчати в Женеві перед зібранням, прихильним до мене і вже готовим усе схвалити. Але тут усе було навпаки: я мав справу з уїдливою людиною, яка знання заміняла підступністю, здатною розставити мені тисячу пасток, перш ніж я помічу хоч одну, людиною, яка вирішила будь-що спіймати мене. Що більше я обмірковував своє становище, то більше воно здавалося мені небезпечним. Відчуваючи, що мені ні за що щасливо з нього не виплутатись, я придумав інший вихід. Я надумав виголосити промову перед зібранням консисторії, відмовити їй в компетенції і тим самим позбавити себе необхідності відповідати. Це було дуже легко: я записав цю промову і з небувалою старанністю почав учити її напам’ять. Тереза сміялася з мене, чуючи, як я постійно бурмочу і повторюю ті самі фрази, намагаючись утовкмачити їх собі в голову. Я сподівався, що нарешті виголошу свою промову; я знав, що каштелян, як представник короля, буде присутній на засіданні, що, незважаючи на підступи та інтриги Монмоллена, більшість старійшин прихильні до мене; за мене були розум, істина, справедливість, заступництво короля, влада державної ради, співчуття всіх добрих патріотів, зацікавлених у призначенні цього розслідування, – все сприяло тому, щоб підбадьорити мене.

Напередодні призначеного дня я знав свою промову напам’ять і проказував її не затинаючись. Усю ніч я подумки повторював її, а вранці вже нічого не пам’ятав. Я уявляв, що вже стою перед високим зібранням, бентежуся, в голові паморочиться, язик заплітається, – одне слово, майже тієї самої хвилини, коли час було виходити, я остаточно занепав духом, залишився вдома і вирішив написати до консисторії, похапцем виклавши причини, через які я не зміг прийти, і посилаючись на свій недуг, який і справді, зважаючи на тодішній мій стан, не дозволив би мені витримати засідання до кінця.

Пастор, спантеличений моїм листом, відклав справу до наступного засідання, а тим часом і особисто, і через своїх прихильників намагався всіляко спокусити тих старійшин, які слухалися не його обмов,