Читати книгу - "Вибрані твори"

Відшукує війчасті голівки маківок, і солодке зерно ще більше розбурхує голод. Терпкі тернини аж опалюють рот, швидко набивають оскому. Ех, коли б це шматок доброго чорного хліба, пересипаного крупчастою сіллю, або миску гарячого борщу.

Тісніше стискає ремінець на поясі і обережно вилазить з чагарника. І раптом насторожується: чує поперед себе тихий переривчастий стукіт, наче хто обережно ступає по землі.

Созінов сторожко відступає назад, причаюється за зубцюватим клином кущів. Кроки наближаються, і ніби одночасно з ним гупає наполохане серце.

«Це ж тільки одна зброя тепер у тебе — ноги. Поганенький сопливий фриц підстрелить, наче зайця. І нічого не зробиш».

І блаженна полегкість теплом заливає все тіло. Між деревами майнула голубенька, в білу горошину хусточка. Дівчина в синьому платті вийшла з просіки, оглянулась, зупинилась біля кореневища ясена. Саме сходило сонце і освітило невисоку гнучку постать. Дві чорних важких коси відтягали назад дівочу голову. Пильно дивилася вдалину, готова стрепенутись, як птиця перед зльотом. Смагляві щоки дівчини просвічувались блідістю втоми; неспокійно підіймались під блузкою груди. Чоботи, одежа припали пилом, місцями подерті.

«Еге, певно й ти, сердешна, немало пережила за ці дні», — і легко вийшов із чагарника.

Здригнулась дівчина, відступила крок назад, але, зустрічаючи добру усмішку, зупинилася, гнучка і насторожена, мов дерево перед вітром…

— Не бійся, дівчино. Я тобі злого не зроблю. Добрий ранок, — підійшов до ясена.

— Доброго здоров'я, — подивилася прямо сумовитими карими очима і зразу ж пригасила їх довгими віями.

— Куди прямуєш лісами?

— Додому.

— Скільки ж до твоєї домівки?

— Та чимало.

— Далеко відбилася?

— Далеко, — і зітхнула.

— Як тебе звати?

— Соломією.

— А не страшно самій мандрувати?

Помовчала, та довірливий погляд, повне приязні округле обличчя розвіяло настороженість, недовіру.

— Страшно. Та ще тепер, коли по всіх дорогах… — і не доказала. — А ви ж куди путь тримаєте?

— Ще й сам не знаю. З дороги збився, тікаючи з кошари.

— Сиділи?

— Сидів, бодай повік не сидіти.

— І я сиділа, — уже веселіше посміхнулася.

— Випустили?

— Ні, сама… вийшла.

— Це добре. А як же?

— Інститут я свій доганяла та й попалася фашистам у руки, — зразу ж похмурніла. — Завели нас у кошару, поганеньку таку, лише трьома колючими дротинами огороджена — не встигли свою «техніку» показати. А вартували добре. Спробували були вночі вискочити — вбили двох дівчат. І не забирали кілька днів, щоб інші боялись… Сидимо, голодом морять. Чутки різні йдуть: одні — що будуть випускати, хто не комсомолець, не член партії; другі — що потроху розстрілюватимуть; треті — що повезуть на каторгу. Придивляюсь до табірного життя, помічаю, що вдень охорона не так пильнує. В неділю по дорозі, недалеко від табору, ідуть люди на ярмарок. Вибрала я хвилинку, коли людей більше було, а вартовий загавився, проскочила крізь ті дротини і прямо до людей; ті обступили мене, заховали від лихого ока. От і помандрувала я до свого краю. Знову ледве в руки німця не попала. Облава ж тепер за облавою… От і прямую лісами сама.

— Молодчина! — зразу милішим стає сумовите обличчя з темновишневими потрісканими губами.

«А може це моя доля?» — мимохіть майнула думка. Одігнав її і знову подивився на дівчину. М'яка, некриклива краса її, оповита задумою, неначе сама говорила про чистий і глибинний внутрішній світ, до якого не дотягнулись і не могли дотягнутися нечестиві обманні почуття і думки.

«А може справді ти моя доля?» — знову подумав із гіркістю і жалем.

Проживши повних двадцять два роки, він іще не знав справжнього кохання. Вірилось, що десь у світі є його єдина дівчина, для якої і він буде єдиним; вірилось у ту любов, коли одне про одного не може навіть у думці помислити поганого.

«Добрі гадки, та не в пору прийшли», — розсердився сам на себе і почав докладно розпитувати дівчину про місцевість її району, про ліси, де вона живе, про залізниці й дороги, про роботу й настрої колгоспників. Відповіді Соломії порадували його.

В думці він твердо вирішив: доведе свою супутницю до її дому — не кидати ж ворогам на поталу, а потім почне партизанити в лісах Поділля.

— Що ж, дівчино, разом будемо добиратись до тебе.

— Це добре було б.

— Тільки мені нагана треба відшукати. Ти гаразд цю місцевість знаєш?

— Знаю. Не раз попоходила. Так, кажете, зброя у вас є? — захвилювалась, повеселішав погляд. — Кожну билинку оглянемо. Як же тепер без зброї? Вона — життя наше.

«Це товариш», — подумав про дівчину, не спускаючи очей з її рішучого обличчя…

Думалося найближчими днями дійти до оселі Марка Григоровича, та не так воно сталося. По всіх шляхах роз'їжджали на мотоциклах автоматники. По лісах і яругах фашисти влаштовували часті облави, виловлюючи всіх, хто прямував на схід або переховувався від навали. Кілька разів Созінов з Соломією ледве не попали в хитро поставлені пастки і нарешті вирішили десь переждати непевний час.

Місячної ядерної ночі, коли так сумовито у лісі коливаються тіні і кожний подих прорідженого дерева чути за верству, вони підійшли до якогось лісництва. Обабіч дороги переливались прогнутим сяйвом два невеликі озерця Над ними жорстко шумів уже сухий очерет, і якась пташка різко і тривожно вигукувала: кик-кик-кик!

Натомлену Соломію повів до стогу сіна, по жердці легко підсадив її вгору, а сам пішов до стиснутих колом будівель. Став у затінок, пильно прислухався до кожного звука; тривожились озера характерною осінньою тривогою перелітних птахів. По воді мерехтіли то срібні персні, то котилися хвилясті смуги і з тихим плюскотом пропадали в прибережнім ситняку…

Почув, як перед світанком випала роса. Над водою спочатку запарувало, а потім покотився туман, заливаючи гру місячного сяйва, прибережні верболози і дерева. Рано прокинулось лісництво.

Дві жінки в широких спідницях метнулись з дійницями до обори. Потім невеликий статечний пастушок з гідністю погнав дві корови, телицю та бузимка; з відчинених дверей великої будівлі вийшов огрядний чоловік. По тому, як він подивився на небо, в далечінь, ступнув по траві, — Созінов безпомилково пізнав лісника. Сміливо пішов назустріч йому. Великі чорні очі допитливо зупинились на ньому, проте лісник розміреної легкої ходи не стишив — прямував до озера.

— Доброго ранку.

— Доброго здоров'я, — голос лісника бринить, наче контрабас. В невелику чорну бороду стікають два струмки напівсивих вусів, і від всієї міцної постаті віє глибоким лісом, живицею і залізною, впертою силою.

«Чоловік завзятий», — з повагою відмічає в пам'яті.

— Робітника вам не потрібно? — допитливо вивчає обличчя лісовика.

— Ти голодний, чоловіче? — і, не чекаючи