Читати книгу - "Вибрані твори"

Лише на одну мить завагався, та лісник не помітив:

— Ти що ж думаєш? Ми не люди? Своїх, чоловіче, нічого боятись. Пішли…

Невисока повна жінка, вихоплюючи з печі казан, з-за плеча поглянула на гостя і зразу ж кинулась до шафи за хлібом, сіллю, молоком…

Яке добро умитися з милом, витертися чистим полотняним рушником, узяти до рук пахучий окраєць ніздрюватого чорного хліба і кухоль молока. А ще й сонце бризнуло в простору світлицю, заграло на обличчі, на крупчастій солі в сільниці.

Мовчки вислухав командира Максим Петрович Коваленко і, навіть не замислюючись, промовив:

— Приводь сюди свою дівчину, поживете в мене — хати не перележите, а далі буде видно. Ви люди молоді, більше нас тямите, як треба жити на світі. Стара, приготуй постіль у тій кімнаті, — кивнув головою праворуч. — Будете мені поки за сина і дочку, як своїх тепер нема, — і зітхнув…

Після вечері Максим Петрович, попихкуючи короткою люлькою, присунувся ближче до Созінова.

— Михаиле, — поволі заговорив, понижуючи голос. — Ти чоловік грамотний, роз'ясни, що воно робиться?.. Що воно робиться?

І така туга була в тому питанні, що Созінову стало не по собі. Усе було сказано цими короткими тривожними, трьома словами. Відчуваючи, як і його проймає тремтіння, як і йому передається біль цього міцнотілого лісовика, заговорив пристрасно і швидко. В думці він розумів, що свої доводи лісникові треба вкладати повільніше, окремими частинами, неначе каміння в підмурок, але вже не міг себе спинити, як і холодної дрожі, викликаної наболілим питанням і думками про майбутнє.

— Робиться, Максиме Петровичу, те, що неминуче буває, коли одна велика сила несподівано раптово нападає на іншу. Отже, ми зараз вигинаємось…

— Ти мені чесно скажи — ти вояка — знищимо фашиста?

— Знищимо! Про це й сумніву не може бути. Нема тої сили в світі, не народилася і не народиться та сила, щоб наші народи на коліна поставила. — Слово насідає на слово, шепіт переростає в стишену мову і все голосніє, як ота пісня, що йде здалеку до серця. — На наших дорогах відступу народжується перемога. Фашисти, нападаючи на нас, не знали, що таке наш народ. Тепер вони взнають і навік запам'ятають, що таке наш народ!

— І я так думаю, Михаиле. Тільки тяжко, ой, як тяжко зараз на душі. Візьми найпростішого чоловіка — в нього життя переломилось, на двоє переломилось. Шпали мене заставляють заготовляти. А мені краще самому лягти під колеса, ніж ті шпали готувати. Ну, іди спати… Ех, Михаиле. Коли б нам дожити до тих щасливих днів, коли Червона Армія прийде, коли до всіх сини прийдуть… Спасибі, що втішив старого, — подав міцну куцу руку.

А Михайло довго не може заснути, повертається з боку на бік, думаючи все про одно.

Безмірно багато може вміститися в людському серці, коли воно не охоплене каменем байдужості, тягарем пороків, сміттям дріб'язковості…

Нелегко тобі, воїне, у цих гордовитих лісах…

Од кулі можна сховатись, од смерті також, а від совісті нікуди не втечеш. І кожен день тобі стає за рік, і хліб у горлі застряває каменем. Ти розмовляєш сам із собою, переконуєш, що зараз не можна діяти. Розум погоджується з тобою, а совість вигляне, як промінь з-за хмари, і знову недобре тривожиться серце, перепитує: чи маєш право їсти незароблений хліб, чи можеш сидіти тут, в затишному кутку, коли твої брати грудьми зупиняють вороже залізо?

Прийде увечері лісник, кинеться до нього і знову почує те саме: облави, роз'їзди, автоматники женуть полонених, умирають люди з голоду в таборах.

— Почекай, полютують трохи тут — далі поїдуть.

— Терпцю нехватає, Максиме Петровичу. Остання павутинка обривається.

— Хай розумно обривається. Щоб більше ворогів наших у землі гнило. Війна, сину, теж робота, тяжка, а робота, і за один день не покінчиш з нею. Тому толково треба працювати без нервових вибриків. Соломії, приглядаюся, теж не терпиться. Не так їй домівка кортить, як пірнути з головою в нові діла, в бойові. Щось вона уже затіяла. Недаремно лісову варту пильнує. Я вже навіть гримав на неї, ще, гляди, не вбережеться.

Михайло, беззвучно, як тінь, виходив із хати, пірнав у густолісся, прислухаючись до кожного звуку. Перед ним тепер так часто розкривалося хвилююче до сліз привілля, що аж дух забивало від неповторної краси і сердечного трепету. Приходили друзі, убиті і оповиті нерозгаданим туманом, у думках він говорив, радів і печалився з ними, ішов у бої. І завжди поруч із собою почував Тура, почував фізично, тілом, а розум опечалювали майже очевидні докази.

На щастя, в Максима Петровича на горищі знайшов цілу військову бібліотеку — син лісника вчився у Військовій академії. І тепер Созінов почав просиджувати весь час над книжками. Вивчав усе, що може пригодитись йому, особливо в умовах партизанської боротьби. І вперше за ці дні, солодко пірнаючи в теоретичні розмірковування, почав заспокоюватися і наповнюватися тією приємною вагою, коли усім тілом відчуваєш міцний приплив втраченої душевної рівноваги.

Одну за одною перечитував книги, і влягалися вони в пам'яті міцно, неначе цеглини в будівлю; збільшувалася сила, значимість свого життя. Це все пригодиться йому. Ще як пригодиться! Ні, хліба даремно він не їстиме.

Схвильований і сповнений прочитаним, часто відривався від столу, широкими кроками ходив по кімнаті або виходив у двір, у ліс, де поралась по господарству роботяща і проворна Соломія з неквапною Оленою Михайлівною, що мовчки, без жодного слова, тужила за своїми синами. Тільки залишилася тепер у неї рідні — невістка, жінка середульшого сина.

З потаємним хвилюванням Созінов слідкував за найменшим рухом дівчини, почуваючи, що з кожним днем все більше та більше тягне до неї. Переборював свої почуття, перепиняв, як перепиняють гаткою весінню воду, а вони прибували, тиснучи своєю вагою на неспокійне серце.

Аж незручно було, що погляд так жадібно вбирав у себе дівочу постать, струнку і рухливу, з гордовитою головою на прямих, ледве заокруглених плечах. Усе в ній, здавалось йому, було завершеним і чистим: і той оксамитний погляд довгастих очей, і отой усміх, що влягався в округлі ямки кінчиків уст, і легка сторожка хода з характерним натиском на ніски, що наближались один до одного, і співуча мелодійна мова, що окреслювала сліпучі зуби з жолобком посередині і тісніше стуляла до перенісся рівні, невеликі брови.

В думках завжди бачив її поруч із собою: то разом у лісах билися з ворогом, то сам він повертався з партизанами в табір, а вона