Читати книгу - "Спомини"

Я вручив папі листа, в якому президент Кеннеді писав про ті питання, що його хвилюють, і бажав папі доброго здоров’я. Коли він дочитав, я передав йому власноручне різдвяне привітання від Микити Хрущова.

“Президент — чудова людина, — сказав папа. — Я зустрічався з деякими членами його родини. Вони всі дуже милі люди. Президент — достойний син американського народу. Коли будете повертатися до Сполучених Штатів, я хотів би, щоб ви передали йому дещо з нагоди Різдва.

“Дуже мило з боку президента, що він турбується про моє здоров’я, — вів далі папа. — 3 боку пана Хрущова теж дуже люб’язно прислати мені різдвяне привітання. В ці дні я отримую багато листів від людей, які моляться, щоб моя недуга не завдавала мені великого болю. Та я не боюсь болю. Я маю спогади. Чудові спогади. Я прожив довге життя, і мені є на що озирнутися. Тепер ці спогади приносять мені велику радість і наповнюють моє життя змістом. Для болю просто не лишається місця.

Я стільки всього маю обдумати. Замолоду я був апостольським делегатом у Болгарії. Я познайомився з слов’янськими народами і захопився ними. Я пробував вивчати слов’янські мови, в тому числі й російську. Я так і не опанував її досконально, але принаймні можу прочитати дещо по-російськи. А ви знаєте російську?”

“Ні”, — відказав я.

“Шкода. Вам справді варто вивчити цю мову. Ви набагато молодший за мене. Сам я й досі її вивчаю. А у вас це не забере багато часу. Це дуже важлива мова. Росіяни — дивовижний народ. Не можна махнути на них рукою просто тому, що нам не до вподоби їхня політична система. Вони мають глибоку духовну спадщину. Вони її не втратили. Ми можемо промовляти до них. Ми повинні робити це просто зараз. Завжди треба старатися промовляти до того доброго, що є в людях. Спробувавши, ми в будь-якому разі нічого не втратимо. А коли люди не спроможуться налагодити співпрацю в ім’я миру, ми можемо втратити все. Я ні з ким не боюся говорити про мир на землі. Якби зараз на вашому місці сидів пан Хрущов, я не думаю, що мені було б ніяково чи незручно говорити з ним про це”.

Я сказав папі, що Хрущов говорив про нього десь у такому самому дусі і звертав увагу на те, що їх пов’язує: селянське походження, сільське виховання, почуття гумору.

“Так точно, — усміхнувся папа. — Коли живеш коло землі, то відчуваєш справжню спорідненість з такими, як ти сам. Як я вже казав, я ніколи й гадки не мав ставити хрест на російському народові. Цей народ має глибоку духовність, яку не можна ігнорувати. І цього ніщо не змінить”.

Папа уважно слухав, поки я викладав найголовніші підсумки мого візиту до Москви, почавши з розповіді про те, як зреагував Хрущов на прохання звільнити архиєпископа Сліпого.

“Я вже багато років молюся про звільнення архиєпископа Сліпого, — сказав папа. — Ви уявляєте, як це — стільки часу бути відрізаним від того служіння, якому ти присвятив усе своє життя, та й від самого життя? Яке у вас склалося враження? Є надія, що архиєпископа звільнять?”

Я сказав, що не можу цього знати. У будь-якому разі ми скоро про це довідаємося. Тоді я переказав папі решту моєї розмови з Хрущовим. Коли я закінчив свою розповідь, папа усміхнувся і сказав: “Тепер важливо зберігати й розширювати всі можливі канали спілкування. Під час жахливої жовтневої кризи навколо Куби перспектива ядерної катастрофи була аж надто реальна. Як ви знаєте, я просив політиків бути максимально стриманими і робити все можливе, щоб розрядити оту жахливу напругу. У Радянському Союзі прислухались до мого заклику, і це мене тішить. Це добрий знак”.

Голос папи зраджував його втому й загальну виснаженість, але говорив він із запалом.

“Я хочу дещо вам дати”, — сказав він. Папа сягнув до шухляди й витягнув звідти свій персональний медальйон. “Сподіваюся, ви не заперечуєте, коли я вручу вам його без офіційної церемонії, — сказав він. — Мені було б дуже приємно, якби ви прийняли цю невелику нагороду за те, що ви зробили для архиєпископа Сліпого”.

Я запропонував почекати, аж поки стане ясно, чи моя місія мала успіх. “Якщо архиєпископа Сліпого звільнять, — сказав я напівжартома, — то, мабуть, цей медальйон мав би дістатися Хрущову”.

Папа всміхнувся.

“Папі не випадає нагороджувати голів держав, — сказав він, — але я дам вам два медальйони. Один для вас. Другий теж для вас, але ним я уповноважую вас нагородити будь-кого, — тут він зробив наголос на слові «будь-кого», — хто б, на вашу думку, цього заслуговував”[930].

Я підвівся, щоб іти.

“Мир у світі — це те, чого найбільше потребує людство, — сказав він. — Я вже старий, але я зроблю все, що зможу, за той час, який мені залишився”.

Папа провів нас до дверей свого кабінету і ще раз подякував за все, що було зроблене для архиєпископа Сліпого.

Поки ми йшли до машини, монсеньйор Кардінале пояснив, що, вживши заходів для зменшення напруги між Сходом і Заходом, Апостольський Престол не мав наміру брати на себе неприродну й небажану для нього роль. Однак у той момент було так багато чинників небезпеки і так мало важелів контролю, що зусилля папи мали величезне значення. Навіть якщо ці зусилля й були подекуди неправильно витлумачені, — сказав Кардінале, — то це не виправдання для бездіяльности чи браку ініціятиви. Коли Івану XXIII