Читати книгу - "Спомини"

Кардинал Тіссеран, голова колегії кардиналів і особа, відома на весь світ не тільки як церковний діяч, а й як учений, чимось скидався на старозавітнього пророка. На його шляхетному обличчі одразу привертали увагу великі карі очі та рудувата борода. Кардинал уважно слухав і дуже мало говорив. Здається, його особливо цікавили останні новини з Китаю.

Відбувши ці зустрічі, ми повернулися у ватиканський Державний секретаріят. Коли ми заходили в браму будинку, мосеньйор Кардінале розповів мені про випадок, що стався в цьому самому місці ввечері 28 жовтня 1958 року, після того, як конклав обрав нового папу.

Тоді сила-силенна людей намагалися протиснутись до Івана XXIII, щоб привітати його з обранням. Їх було стільки, що папські помічники спробували захистити папу — вони провели його в один з будинків Державного секретаріяту й запечатали браму святою печаткою.

Зламати цю печатку — велике святотатство. Але ентузіязм переслідувачів папи, серед яких було багато кардиналів та єпископів, не спадав, і вони увірвалися досередини, мовби ніякої печатки й не було. Пробуючи зупинити їх, кардинал Ежен Тіссеран у відчаї закричав до секретаря конклаву монсеньйора Кардінале: “Зупиніть їх! Зробіть що-небудь! Скажіть їм, щоб зупинились, а то будуть відлучені від Церкви!”

Папа всміхнувся. “Ну гаразд, — сказав він лагідно. — Ви їх відлучите, а я як Святий Отець першим ділом уділю їм цілковите розгрішення”.

Усі засміялися, і напруга відразу спала. Папу затопила хвиля привітальників. То було непросте випробування для 77-річного понтифіка, але він витримав його з честю.

Далі монсеньйор Кардінале розповів мені ще кілька бувальщин про Івана XXIII, що показували його вміння будувати стосунки з людьми. Справді, історичний Вселенський собор став вислідом його прагнення, щоб Католицька Церква розпочала тісніший діялог із навколишнім світом і більше відгукувалась на потреби людей, однаково, католики вони чи ні. Папа не вірив, що Бог карає людей просто за те, що вони не католики. Релігія — це справа особистого сумління. Усі релігії заслуговують на пошану. Навіть невіруючим, що приходили до нього на авдієнцію, папа казав, що молитиметься за них.

Як мені розповіли, рідкісне вміння папи налагоджувати стосунки з людьми і те, якого значення він надавав безпосереднім контактам Церкви з навколишнім світом, виявилося в кількох знаменних випадках. Невдовзі після обрання він вирушив у свою першу поїздку по італійських в’язницях. Коли його помічники просили пояснити, що він там забув, папа сказав просто: “В’язням трохи важче приходити до мене, ніж іншим людям”.

Іншого разу, коли папа вийшов із машини і пішки прямував до своїх апартаментів у Ватикані, до нього підійшов збентежений священик, який благав його помолитися за спаралізовану жінку його приятеля. Папа сказав, що може зробити навіть більше: він особисто провідає хвору — і зразу ж подався до неї додому.

Третій випадок, про який розповів мені монсеньйор Кардінале, стосувався тої головної мети, що ставив перед собою папа. Один канадський достойник попросив папу пояснити, яке головне завдання його понтифікату взагалі і Вселенського собору зокрема. Іван XXIII підвівся, підійшов до вікна, відчинив його і сказав: “Що ми хочемо зробити? Впустимо трохи свіжого повітря”.

Мені дали зрозуміти, що папа не має наміру насаджувати зміни силоміць; його мета — підготувати для них ґрунт. Вселенський собор, що вже сам по собі став одною з найбільших подій в історії релігії, був скликаний для того, щоб усі народи християнського світу могли обговорити, яких змін потребує Церква і як краще розв’язати ті проблеми, що перед нею стоять.

Підхід папи до Вселенського собору відображав його переконання, що Церква не приватна власність церковної єрархії, а предмет спільної відповідальности всіх її членів. Відповідно, він провів важливе розрізнення між догмою в богослов’ї та догматичною позицією. Одна річ — мати глибокі релігійні переконання, і зовсім інша — бути непоступливим і авторитарним у своєму підході до людських проблем та у стосунках з людьми інших віровизнань. Догматична позиція, догматичний підхід до щирих переконань наших ближніх, — це зневаження самого духу релігії. Усі люди, хай яка їх віра, однаково важливі. Бог не карає людей і не позбавляє їх своєї ласки тільки за те, що вони не католики. В цьому сенсі всі люди мають доступ до Божества.

Монсеньйор Кардінале повідомив мене, що моя зустріч з папою відбудеться пополудні після загальної авдієнції. Він також сказав, що мені, мабуть, цікаво буде побачити, як реагують люди на душевну теплоту й харизму понтифіка.

Усе було так, як і передбачив монсеньйор Кардінале. В залі чекало більш як сотня осіб. Папа, тільки-но з’явившись, одразу продемонстрував дивовижну здатність зробити так, щоб кожен з присутніх відчув себе об’єктом його персональної уваги. Він сів на оббите вельветом високе крісло, спер голову на підголовник і заходився невимушено, без ніякого офіціозу говорити про те, що означає для нього празник Різдва. Він розповідав про різні випадки з своєї багатої душпастирської практики й казав, що в наш час мир має бути не просто палким прагненням — він має стати реальністю. Він благословив слухачів, спустився з подіюму, і помічники провели його крізь бічні двері в його кабінет.

Ми з монсеньйором Кардінале пішли за ним у його оздоблений дубовим деревом кабінет. Тільки-но я зайшов, папа обернувся в мій бік. “Маємо багато про що поговорити, — сказав він. — Тільки пам’ятайте: я проста людина; в мене два ока, ніс, — і то дуже великий ніс, — рот, два вуха і все решта. Та незважаючи на це люди в розмові зі мною часто стають напруженими й малослівними. Відпружтеся. Ми поговоримо як людина з людиною”.