Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Лабіринт духів 📚 - Українською

Читати книгу - "Лабіринт духів"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лабіринт духів" автора Карлос Руїс Сафон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 212 213 214 ... 221
Перейти на сторінку:
другом.

– Він живий? – розсміявся Плано. – Бо тих, що живі, я вже всіх позабував.

– Хуліан Каракс.

Ледве я вимовив це ім’я, як месьє Плано насупився, прибрав із обличчя всю приязність і нахилився вперед із погрозливим виразом, припираючи мене до стінки.

– А ти що за дідько?

– Хуліан Семпере. Батьки назвали мене на честь месьє Каракса.

– Про мене, то нехай би вони назвали тебе хоч на честь винахідника громадських вбиралень.

Я побоювався за свою фізичну цілість і спробував відступити назад. Однак стіна, по той бік якої, ймовірно, були катакомби, перешкодила мені. Я вже бачив себе, вмурованого в неї разом із тисячами інших кістяків.

– Мої батьки, Даніель і Беа, знали месьє Каракса, – сказав я, намагаючись замирити його.

Якусь хвилю Плано свердлив мене своїм поглядом. Згідно з моїми підрахунками, імовірність того, що зараз він зацідить мені по пиці, становила п’ятдесят процентів. Решта п’ятдесят були дуже непевними.

– То ти син Даніеля й Беатріс?

Я кивнув.

– Із книгарні Семпере?

Я кивнув знову.

– Як доведеш?

Протягом майже години я виголошував перед ним ту промову, яку раніше вже чули колишні Караксові літературні агенти й видавець. Плано уважно мене слухав і, здавалося, дедалі смутнішав із кожним моїм словом. Коли я скінчив розповідь, він дістав з кишені піджака гаванську сигару й закурив, пускаючи клуби диму, що могли б заволокти весь Париж.

– Ти знаєш, як я познайомився з Хуліаном?

Я похитав головою.

– Коли я був молодий, ми з ним працювали разом в одному поганенькому видавництві. Це було ще до того, як я зрозумів, що смерть дає більшу перспективу, ніж література. Я був продавцем, і моїм завданням було збувати ту базгранину, яку ми здебільшого публікували. Каракс писав оповідання жахів. Скільки цигарок ми з ним викурили, засиджуючись до півночі в кафе на першому поверсі будинку, в якому розміщувалося видавництво, і проводжаючи очима розкішних дівчат! Що то були за часи! Ніколи не повторюй моєї помилки й не старій. Старість не приносить нам ані шляхетності, ані мудрості, ані будь-якого іншого гівна на паличці, що було б цього вартим. Здається, це у вас, в Іспанії, так говорять: я почув цю фразу колись від Хуліана, і вона видалася мені дуже точною.

– Ви не знаєте, де я міг би його знайти?

Плано стенув плечима.

– Хуліан давно поїхав з Парижа.

– А не знаєте куди?

– Він не сказав.

– Але ж у вас, мабуть, є якісь здогадки?

– Ото вже ти пролаза!

– Куди? – наполіг я.

– Де шукають прихистку люди, коли старіють?

– Я не знаю.

– Тоді тобі ніколи не зустрітися з Хуліаном.

– У спогадах? – припустив я.

Плано глянув на мене з сумовитою усмішкою.

– Ви хочете сказати, що він повернувся до Барселони? – запитав я.

– Не до Барселони, а до тої, котру кохав.

– Не розумію.

– Він також не розумів, довго не розумів. Йому знадобилося ціле життя, щоб збагнути зрештою, яка його найбільша любов.

Стільки років я слухав розповіді про Каракса, а тої миті почувався таким самим розгубленим, як першого дня, коли приїхав до Парижа.

– Якщо ти той, за кого себе видаєш, то мав би здогадатися, – заявив Плано. – І якщо ти скажеш «література», я роз’юшу тобі писок, хоча не думаю, що ти такий йолоп.

Я сковтнув слину.

– Здається, я здогадуюся, про що ви кажете. Чи радше про кого.

– Тоді ти знаєш, що маєш робити.

Того вечора я попрощався з Парижем, із Паскаль, зі своєю скороминущою кар’єрою у сфері обслуговування й зі своїм кубельцем у піднебессі, після чого вирушив на вокзал Аустерліц. Все, що в мене лишалося, я витратив на квиток третього класу й сів на нічний потяг до Барселони. Приїхав я над ранок, переживши подорож завдяки милосердю пари пенсіонерів з Ліона, що верталися з гостин у доньки й частували мене всілякими харчами, закупленими того вечора на ринку біля вулиці Муффетар, доки я аж до пізньої ночі розповідав їм свою історію. «Bonne chance, – сказали вони мені, сходячи з потяга. – Cherchez la femme…» [168]

Протягом кількох днів після повернення все здавалося мені маленьким, замкнутим і сірим. Світло Парижа глибоко врізалося в мою пам’ять, і світ зненацька зробився великим і чужим.

– То як, бачив «Еммануель»? [169] – запитав мене Фермін.

– Сценарій бездоганний, – відказав я.

– Так я і думав. Мабуть, позаздрять Біллі Вайлдер [170] і компанія. Скажи-но, то ти зустрів Привида опери? – хитро підсміхнувся Фермін: певна річ, він чудово знав, навіщо я їздив до Парижа.

– Не зовсім, – зізнався я.

– Себто у тебе немає нічого смачного мені розповісти?

– Здається, це ти мав би розповісти мені щось смачне. Хіба ні?

– Спершу розгадай свою загадку, а тоді подивимося.

– Це несправедливо.

– Ласкаво просимо на планету Земля, – відказав Фермін. – А ну, здивуй мене. Скажи щось по-французьки. «Бонжур» і «о-ля-ля» не рахується.

– Cherchez la femme, – промовив я.

Фермін насупив чоло.

– Класичний принцип кожної путящої інтриги? – припустив він.

– Voilà…

Могила Нурії Монфорт була на оточеному деревами пагорку, у старій частині цвинтаря Монтжуїк, недалеко від гробниці Ізабелли. Саме там одного літнього вечора 1977 року, марно обходивши всі закутки тої Барселони, яка вже почала потроху відходити в непам’ять, я нарешті зустрів Хуліана Каракса. Він поклав квіти на надгробок, а потім сів на кам’яну лавку перед могилою. Він сидів так протягом майже години, розмовляючи сам із собою. Я не наважився його перервати.

Я побачив його на тому самому місці наступного дня, і наступного. Хуліан Каракс надто пізно зрозумів, що та, кого він кохав найбільше в цьому світі, жінка, що віддала за нього своє життя, уже ніколи не зможе почути його голосу. Він приходив туди щодня й сідав на лавці перед могилою, щоб розмовляти з нею і проводити рештки свого життя в її товаристві.

Він сам одного дня підійшов і став мовчки мене розглядати. Шкіра, що була обгоріла під час пожежі, відновилася, і його обличчя, сховане за густою бородою і крислатим капелюхом, не виявляло ні його віку, ні жодної емоції.

– Хто ви? – запитав він без тіні ворожості в голосі.

– Мене звати Хуліан Семпере. Я син Даніеля й Беа.

Каракс повільно кивнув.

– З ними все гаразд?

– Так.

– Вони знають, що ви тут?

– Ні, ніхто не знає.

– А можна поцікавитися, чому ви тут?

Я не знав, із чого почати.

– Можна запросити вас на каву?

– Я не п’ю кави, – відказав він. – Можете запросити мене на морозиво.

Мабуть, він помітив здивування на моєму обличчі.

– У часи

1 ... 212 213 214 ... 221
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лабіринт духів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лабіринт духів"