Читати книгу - "Спомини"

погіршення американо-радянських відносин[931]. Посол сказав, що тоді, в 1960-му, він особисто займався цією проблемою. Протягом п’яти днів після того, як був збитий U-2, Хрущов нічого не говорив на цю тему, сподіваючись, що інцидент не вийде на яв. Але в Стамбулі інцидент набув розголосу. “Навіть після цього, — казав посол, — Хрущов запевняв уряд, що американський президент нічого не знав про польоти над радянською територією. А тоді з Вашингтона прозвучала заява про те, що польоти санкціонував сам президент. Це, по суті, ставило хрест на перспективах запланованої зустрічі в верхах у Парижі, а проте Хрущов вирішив таки поїхати до Парижа в надії, що президент якось прояснить цю ситуацію. Посол був разом з Хрущовим у Парижі, коли надійшов сигнал, що президент хотів би приватно зустрітися з першим секретарем і обоворити справу з U-2 Як розповів посол, Хрущов погодився на зустріч, а проте вона так і не відбулася — і Хрущов так і не зрозумів, чому.

Парадоксально, сказав я послу, але президент Айзенгавер, коли я розмовляв із ним про цю справу, розповів мені, по суті, таку саму історію. Він хотів побачитися з Хрущовим і зробити все можливе, щоб урятувати паризький саміт. Він дав знати радянській стороні, що хотів би провести приватну зустріч з першим секретарем, але з незрозумілих причин так і не отримав відповіді.

Тут ми обоє дістали привід задуматися над тими невловимими, а проте критично важливими чинниками, через які над історією завжди стоїть великий знак питання.

Далі ми обговорили американо-радянські відносини загалом. Я висловив свою особисту думку про те, що одна з головних причин тих труднощів, які існують у відносинах між двома державами, — це те, що радянське керівництво не вміє правильно читати американських газет. Я сказав про це дуже делікатно, але цілком прямо. Це правда, що більшість наших газет аж ніяк не зразок академічного й відстороненого стилю, а проте їм властива одна спільна риса: вони не є офіційним рупором влади. Радянському керівництву важко зрозуміти, що надруковане на сторінках наших газет часто-густо зовсім не відображає урядової політики. Свого часу мені дали зрозуміти, що рішення СРСР про відновлення ядерних випробувань було зумовлене, принаймні почасти, тим, що з публікацій в американських газетах радянські чиновники зробили висновок, начебто американська сторона готова провести нові випробування. В Москві подумали, що в них нема іншого вибору, як чимскоріш відповісти тим самим. А на ділі президент Кеннеді ухвалив був тверде рішення не відновлювати ядерних випробувань в односторонньому порядку. І тільки після того, як СРСР провів нові випробування, президент був змушений діяти в тому ж напрямку.

Ще один приклад — це радянське рішення про розгортання ядерних ракет на Кубі. Очевидно, радянське керівництво дійшло висновку, що Сполучені Штати не змиряться з невдачею першого вторгнення на Кубу і нове повномасштабне вторгнення — це тільки справа часу. Такий висновок вони зробили, читаючи американські газети, бо ж декотрі з них прямо закликали до повномасштабного вторгнення на Кубу. Тим часом президент США ухвалив був тверде рішення проти вторгнення. Та коли розгортання радянських ракет досягло загрозливих масштабів, Кеннеді не мав іншого виходу, як тільки зробити те, що він зробив. У кожному разі, якби радянська влада правильно зрозуміла позицію президента, небезпечної конфронтації навколо Куби просто не було б.

Посол визнав, що вони могли припуститися деяких хибних оцінок, але зауважив, що в Сполучених Штатах газети мають могутній вплив на громадську думку, а ця громадська думка не може не впливати на рішення американської влади.

“Навіть якщо те, про що пишуть газети, не завжди правда, — сказав посол, — це створює загальну атмосферу, яка змушує багатьох людей — а не лише радянський уряд — готуватися до найгіршого”.

Тут посол мав рацію, і я прямо це визнав. Однак він також порушив іще одне надзвичайно важливе питання: якою ж насправді є позиція громадської думки щодо ключових проблем миру? Тут я навів один приклад. На початку минулого року Конгрес розглядав питання про випуск державних облігацій для фінансування миротворчих операцій ООН. Багато газет поставились до цієї ідеї, м’яко кажучи, без ентузіязму. Серед листів, що надходили до сенаторів та конгресменів, десь може один на півтора десятки був на підтримку ООН та ідеї з облігаціями, решта ж — проти. Президент був, ясна річ, занепокоєний тим, що він розцінював як відхід від політики підтримки ООН. Приятелі ООН у Сполучених Штатах змобілізувалися. З допомогою прихильних до них конгресменів вони провели кілька наукових досліджень громадської думки в Сполучених Штатах і виявили, що вісімдесят-дев’яносто відсотків американців підтримують Організацію Об’єднаних Націй та випуск облігацій для фінансування її діяльности — і такі результати були майже в кожному штаті. Всю оту зливу листів проти ООН інспірували певні антиоонівські групи. Тому, коли президент скликав до Вашингтона авторитетних громадських діячів, щоб порадитися про те, як переламати антиоонівську тенденцію, вони, спираючись на факти,