Читати книгу - "Сповідь"

Відтепер я навіть мав вибір притулку: після того, як пані де Верделен повернулася до Парижа, вона в кількох листах до мене згадувала такого собі Волполя, якого називала мілордом, ніби той, як він запевняв, стараючись виключно заради моєї вигоди, пропонував мені притулок в одному зі своїх маєтків. Вона, описуючи його, не шкодувала барв, додаючи такі подробиці про житло й провізію, що видно було, як вони удвох з лордом Волполем турботливо розробляли цей план. Мілорд маршал також постійно радив мені переселитися до Англії або Шотландії і теж пропонував мені оселитися на його землях, проте з часом він запропонував мені дещо значно привабливіше: тепер він кликав мене до себе у Потсдам. Він переказав мені слова короля про мене, що були свого роду запрошенням приїхати туди. Герцогиня Саксен-Ґоттська так розраховувала на цю подорож, що писала мені, упрошуючи заїхати по дорозі на гостину до неї. Але я був такий залюблений у Швейцарію, що не міг наважитися покинути її аж доти, поки у мене була хоча б найменша можливість там жити, і я скористався з цієї нагоди, щоб здійснити той проект, що захоплював мене вже кілька останніх місяців: я ще не говорив про нього тут, щоб не переривати нитки своєї розповіді.

Проект мій полягав у тому, щоб переселитися на острів Сен-П’єр, що був частиною володінь бернського шпиталю і лежав посеред Б’єнського озера. Подорожуючи пішки разом з Дю Пейру минулого літа, ми ходили туди гуляти, і тоді цей острів просто зачарував мене. Відтоді всі думки мої були звернуті на те, як би там оселитися. Найбільше в цьому перешкоджала належність острова бернцям, які за три роки до того так ганебно прогнали мене. Тож крім того, що від самої думки про повернення до цих людей, які так погано мене свого часу прийняли, все моє єство повставало проти їхнього ставлення до мене, я ще мав підстави вважати, що й тепер вони не дадуть мені спокою на цьому острові, так само як в Івердоні.[222] Я порадився з цього приводу з мілордом маршалом. Він так само, як і я, вважаючи, що бернці були б дуже раді бачити мене ув’язненим на цьому острові і тримати мене там як заручника тих творів, які я, можливо, написав би там, – доручив якомусь панові Стюрлеру, колишньому своєму сусідові в Коломб’є, розвідати їхні наміри щодо цього. Стюрлер звернувся до влади краю і на підставі її відповіді запевнив мілорда маршала, що бернці, яким соромно за свою колишню поведінку, тепер якнайбільше бажають, щоб я оселився на острові Сен-П’єр, і обіцяють дати там мені спокій. Я ж, маючи пересторогу до того, перш ніж ризикнути вирушити туди на постійне проживання, ще й полковникові Шайє доручив зібрати потрібні відомості, і він повторив мені те ж саме. А вже після того, як податковий збирач острова дістав од свого начальства дозвіл на моє проживання там, я вирішив, що відтоді більше нічим не ризикую, зупинившись у нього з мовчазної згоди як короля, так і приватних власників (не міг же я сподіватися на те, що бернці відкрито визнають заподіяну мені несправедливість і таким чином порушать святе правило всіх без винятку правителів).

Острів Сен-П’єр, який у Невшателі називають островом Ла-Мотта, розташований на Б’єнському озері і має близько півмилі окружно, і хоча це, здавалося б, невеликий простір, утім, він дає всі продукти, необхідні для життя. Там є поля, луки, городи, ліси й виноградники, і все це завдяки різноманітній і пагористій місцевості створює краєвиди ще привабливіші через те, що вони не всі одразу стають доступними зорові, а відкриваються поступово, навзаєм підкреслюючи красу одне одного, і через те острів здається більшим, ніж він є насправді. Західна частина острова, звернена до Глереса і Бонвіля, становить собою дуже високу терасу. На цьому виступі влаштовано довгу алею, яку посередині перетинає великий павільйон, куди недільними днями, коли настає пора збирання винограду, сходиться народ з усіх навколишніх берегів, щоб повеселитися і потанцювати. На всьому острові є тільки один житловий будинок, зате просторий і зручний, – там живе податковий збирач. Цей будинок розташований у затишному, захищеному од вітру вибалку.

За п’ятсот чи шістсот кроків звідти, на південь від Сен-П’єра, є інший острів, значно менший, необроблений і пустельний, немов одірваний колись бурями від великого; на його каменястому ґрунті ростуть тільки верби та деревій; але там є все ж таки доволі високий пагорбок, укритий зеленою травою і дуже привабливий. Форма озера – майже правильний овал. Береги його, менш багаті, ніж береги Женевського чи Невшательського озер, утворюють, проте, досить мальовничу панораму, особливо в західній частині, густо заселеній, облямованій виноградниками, що розкинулися під гірським пасмом. Вони нагадують виноградники у Кот-Роті, але не дають такого доброго вина. У напрямі з півдня на північ розташований судовий округ Сен-Жан, Бонвіль, Б’єн і на краю озера – Нідау, і все це впереміш із дуже милими селами.

Ось таким було це місце, яке я вподобав, і вирішив переселитися туди, покидаючи Валь-де-Травер.[223] Цей мій вибір так відповідав моєму миролюбному духові, моїй схильності до самоти і лінощів, що я зараховую його до тих найсолодших мрій, які найбільше захоплювали мою уяву. Мені здавалося, що на цьому острові я буду подалі від людей, захищений від їхніх образ, більш забутий усіма, – одне слово, зможу ще глибше поринути в насолоду бездіяльністю і споглядальне життя. Мені хотілося б так замкнутися на цьому острові, щоб зовсім не мати ні з ким спілкування, і я справді зробив усе можливе, щоб уникнути необхідності це спілкування підтримувати.

Питання стало про кошти для існування. Дорожнеча їстівних запасів, а ще трудність їх доставки робить життя на цьому острові значно дорожчим, ніж на континенті, до того ж мешканці острова цілком залежні від податкового збирача. Цю перепону вдалося подолати, скориставшись допомогою Дю Пейру – він люб’язно запропонував мені свої послуги, узявши на себе видання всіх моїх творів, за яке свого часу бралась була одна