Читати книгу - "Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі"

— Зачекай, я тобі допоможу, — запропонувала Баочай.

— Правда? Яке щастя! — скрикнула Сіжень. — Тоді я ввечері до вас зайду.

Розмова була перервана появою старої.

— Ну що ж це діється! — говорила вона схвильовано. — Панянка Цзіньчуань ні з того ні з сього втопилася в колодязі!

— Яка Цзіньчуань? — в один голос скрикнули Баочай і Сіжень.

— Яка! У нас їх що, дві? — спересердя відповіла стара. — Служниця нашої пані. Позавчора пані її прогнала. Вона повернулася додому, цілий день убивалась, але нікому було її пожаліти. А сьогодні зникла. Зараз одна служниця ходила по воду й у колодязі, що в південно-східному куті саду, помітила тіло й почала кликати людей. А коли витягли, виявилося, що це Цзіньчуань! Здійнялася метушня, пробували її врятувати, та де там!..

— Дивно! — похитала головою Баочай.

Сіжень згадала, які вони були колись дружні з Цзіньчуань, важко зітхнула, і очі її зволожилися слізьми. Вона повернулася додому, а Баочай поспішила до пані Ван.

У домі пані Ван стояла мертва тиша. Сама пані сиділа у внутрішній кімнаті й плакала. Баочай вважала незручним починати розмову про Цзіньчуань і сіла на стілець віддалік.

— Ти звідки? — раптом запитала пані Ван.

— Із саду.

— Баоюя бачила?

— Бачила, він щойно кудись пішов.

— Ти, напевно, вже знаєш про те, що трапилося? — зітхнувши, мовила пані Ван. — Цзіньчуань утопилася в колодязі.

Оскільки пані Ван сама почала розмову на цю тему, Баочай сказала:

— Не збагну, чого це їй раптом здумалось топитися?

— Нещодавно вона зіпсувала мені одну річ, я побила її й вигнала, — почала розповідати пані Ван. — А потім перестала гніватися й вирішила взяти її знову до себе через кілька днів. Хто міг подумати, що таке трапиться?! Це я у всьому винна!

— Тітонько, ви завжди були добрі до служниць! — заходилася заспокоювати її Баочай. — Тому й берете провину на себе! А я гадаю, що не кидалася вона навмисно в колодязь, просто бавилася там, оступилася й зірвалася вниз. Адже коли вона служила у вас, для забав часу не було, а тут, опинившись на волі, вона стала скрізь ходити, все дивитися й забула про обережність. Нехай би навіть вона засмутилася, чи варто через це кидатися в колодязь? А якщо вона це зробила, то лише з дурного розуму, і нема чого журитися.

— Все це так, — зітхнувши, мовила пані Ван, — і все-таки на душі в мене неспокійно!

— Не беріть близько до серця, тітонько! Подаруєте на її похорон трохи лянів срібла й уважайте свій обов’язок перед нею виконаним.

— Я дала її матері п’ятдесят лянів, — мовила пані Ван. — Хотіла ще подарувати одне або два плаття твоїх сестер, аби обрядити покійницю, але, як на зло, не знайшлося жодного нового. Є, щоправда, два плаття, які зшили Дайюй до дня народження, але я не зважилася віддати їх. Дайюй дуже недовірлива, а всі вже знають, що плаття зшиті для неї. Як же після цього вони можуть служити похоронним одіянням? Загалом, я не стала скупитися й веліла зшити для Цзіньчуань нове плаття. Вона завжди перебувала при мені, і я до неї ставилась як до дочки!

По щоках пані Ван текли сльози.

— Тітонько, навіщо ви наказали шити плаття? — сказала Баочай. — У мене є два, зовсім нові, одне можна віддати й позбавити вас турбот. Цзіньчуань не раз надягала мої старі плаття, адже ми з нею одного зросту.

— Може, ти й маєш рацію, — мовила пані Ван. — Але невже ти не боїшся віддати своє плаття покійниці?

— Не турбуйтеся, тітонько, я ніколи не була марновірною, — заявила Баочай, підвелася й пішла до себе.

Пані Ван послала слідом за нею двох служниць.

Коли Баочай повернулась із платтям, вона побачила поруч із пані Ван Баоюя, що плакав. Пані Ван сварила його, але з появою Баочай замовкла. Баочай удала, що нічого не помітила, і мовчки простягла плаття пані Ван.

Пані Ван одразу ж звеліла покликати матір Цзіньчуань.

Про те, що сталося далі, ви дізнаєтеся з наступного розділу.