Читати книгу - "Зірки Егера"

Коли Ева отямилася, довкола стояла мертва тиша. Де вона? Не пам'ятає. Розплющивши очі, Ева огледілася. Поступово приходила до тями... Зруйнована дерев'яна споруда... Крізь колоди видно ясне, щедро залите місячним сяйвом небо, вгорі мерехтять зорі... Під крижами щось гостре, тверде... Голова лежить у чомусь холодному, мокрому...

Вона просунула під спину занімілу руку, намацала щебінь і холодне чавунне ядро завбільшки з яблуко.

І тоді в голові в неї проясніло.

Тиша. Значить, бій скінчився. В чиїх же руках фортеця? Турків чи угорців? На помості відлунюють рівномірні кроки вартового. Один, два, три, чотири...

Ева спробувала підвестись, але голова була наче свинцева. Поруч неї ницьма лежить якась жінка, а ще трохи далі — солдат у синьому ментику й без голови.

Боже! А що як турки перемогли?

У шпарини поміж колодами пробивалося червонувате світло ліхтаря. Все ближче чулися чиїсь кроки. Пролунав хрипкий чоловічий голос:

— Зброєносця візьмемо спершу чи жінку?

Слава богу! Угорська мова!

— Обох,— відповів другий.

— Обох зразу не подужаємо. Все-таки зброєносець...

— Ну, нехай! Беремо першим зброєносця. Пан капітан ще не спить.

І вони спинилися перед Евою.

— До палацу понесемо чи туди, куди і всіх?

— До всіх. Такий же мертвяк, як і інші.

Один узяв Еву за ноги, другий — під пахви і поклали на ноші.

Ева заговорила:

— Люди!..

— Ти диви, панич живий! Ну й молодець же ви, пане Балаже! Тоді вас несемо до палацу!

— Люди! — пролепетала Ева.— Мій пан живий?

— Чи живий? Аякже, живий! Зараз панові капітанові голярі ногу перев'язують.

— Та я ж питаю про лейтенанта Гергея.

— Про Гергея?

Носії перезирнулися:

— Марить.

Селяни поплювали собі на долоні, взяли ноші з двох боків і підняли їх.

— Люди! — майже крикнула Ева.— Скажіть же мені, чи живий пан лейтенант Гергей Борнемісса?

Питання прозвучало так владно, що обидва селянина відповіли одночасно:

— Ясна річ, живий!

— А поранений?

— В руку і в ногу.

— Несіть мене до нього.

Селяни зупинились.

— До нього? — перепитав один і гукнув нагору вартовому.— Агов, герою! Де пан Гергей?

— Що треба? — долинув згори голос Гергея.

— Ваша милість, тут зброєносець Балаж. Він хоче вам щось сказати.

Нагорі почулися кроки. Гергей, накульгуючи, спускався східцями. В руці у нього був ліхтар. У ліхтарі горіла свічка.

Він спинився і сказав, звертаючись до когось:

— Що робиться! Мертвих стільки, що й за два дні їх не прибрати!

— Де там за два, і за чотири не встигнемо! — хрипким голосом відповів хтось.

Ліхтар наблизився.

— Зніміть з мене шолом,— сказала Ева.

Селянин підніс руку до її підборіддя і взявся за пряжку ремінця.

Цієї ж хвилини підійшов Гергей.

— Бідний Балажко! — сказав він.— Який я радий, що ти живий!

Селянин спробував відстібнути і зняти шолом, але Еву обпік нестерпний біль.

— Ой! — скрикнула вона не своїм голосом.

Підкладка шолома прилипла до закривавленого волосся, а селянин не знав, що у зброєносця і на голові рана.

Гергей поставив ліхтар, нахилився.

Ева побачила, що обличчя Гергея чорне від кіптяви, вуса і вії обсмалені, на правій руці товста перев'язь.

Але і її обличчя було невпізнанне — на нім запеклася кров, налипла кіптюга. На цьому закривавленому обличчі світлими плямами вирізнялися лише білки очей.

Усе єство Гергея пронизав якийсь