Читати книгу - "Зірки Егера"

— Гергею! — тихо промовила жінка.

— Ево! Ево!.. Як ти потрапила сюди?

У голові блискавично промайнуло все, що він чув про свого сина, згадалося й те, що він помітив нині в поведінці жінки, яку сприйняв за зброєносця. І лише тієї миті до серця Гергея дійшло найскорботніше. І по закіптюженій від пороху щоці його покотилися великі й гарячі сльози.

Три дні виносили турки мертвих після того страшного приступу. Тягали їх і дервіші, і неозброєні асаби.

Біля підніжжя мурів мертвяки лежали купами. В ровах стояли калюжі крові, подекуди навіть довелося прокласти містки — інакше не пройти. Побіля трупів валялися поламані щити, понівечені бунчуки, шаблі, списи, стріли, рушниці. Над землею висів жахливий трупний сморід.

Вдень і вночі тягали турки своїх мертвяків. Лише з-під зовнішніх укріплень довелося винести вісім тисяч трупів. Останнє тіло винесли на третій день, коли вже пострілами доводилося відлякувати зграї ворон.

Але й угорців полягло багато. Першого ж ранку після приступу священик Мартон проспівав похоронні католицькі молитви одразу над трьомастами небіжчиками.

Триста полеглих лежали довгими рядами довкіл братської могили. Посередині витягнувся священик Балінт у білій сорочці і єпітрахилі. Поруч з ним лежав обезголовлений старий Цецеї, вісім лейтенантів, зброєносець Балаж з матір'ю, макларський мірошник Мате Сьєр, фелнеметський коваль Гергей Гашпарич, дружина Ференца Ваша, жінки і багато, багато інших закривавлених мертвяків. Лежали тут і трупи, яких не можна було впізнати. Ось лише одна голова, а поруч — тільки рука чи закривавлене лахміття, а в ньому взута в чобіт нога.

На похорон прийшли всі офіцери, що лишилися в живих. Сам Добо стояв з непокритою головою, тримаючи в руках прапор фортеці.

Коли священик покропив небіжчиків святою водою, заговорив Добо. Скорботною була його промова.

— Знявши шолома, стою я перед вами, дорогі мої соратники. Ваші подвиги героїчні, бо ви у крові і у вогні життя свої поклали за святе діло! Душі ваші вже там, за зорями, у одвічній вітчизні. Хай буде благословенним ваш прах і нині, і в майбутньому! Я схиляю перед вами, славні герої, бойовий прапор фортеці. Ви полягли за вітчизну. Вам уготована нагорода на небесах. Прощайте! Ми зустрінемось у сяєві вічного життя, перед лицем короля Іштвана.

І мертвих одного за одним опускали в могилу під салют фортечних гармат.

З неба сипав лапатий сніг.

Неділя, шістнадцяте жовтня. Пополудні Добо здрімнув годинку, та як тільки зігнав сон з очей, сів на коня і поскакав до Шандоровської вежі.

Захисники фортеці вже не закладали мурів, а просто сиділи чи стояли біля виломів.

Був похмурий осінній день.

Турецькі гармати гуркотіли безперервно.

— Криштофе, сину мій, іди подивися, що там діється на вежі Бойкі,— сказав Добо зброєносцеві.— А я поїду до Старих воріт.

Криштоф — одне око його було перев'язане білою хустиною — поїхав верхи.

Біля Темних воріт він прив'язав до стовпа коня, східцями вибіг на мур і щодуху помчав до Борнемісси.

Біля одного вилому в нього влучила куля. Хлопчик упав на поміст, засипаний уламками каміння.

Вартовий гукнув Золтаї:

— Пане старший лейтенант! Маленького зброєносця вбило!

Приголомшений Золтаї вибіг на мур. На грудях хлопчика розпливалася червона пляма. Поруч з Криштофом стояв якийсь солдат. Голова хлопчика звисала, солдат зняв з нього шолом.

— Біжи хутчіш до пана коменданта,— наказав Золтаї солдатові, притискаючи до себе Криштофа,— скажи йому...

Хлопчик ще був живий. Обличчя його побіліло мов полотно. Втомлено подивившись на Золтаї, він прошепотів:

— Скажіть йому, що я вмер.

Він зітхнув і вмер.

Наступного ранку обложенці не чули гарматного гуркоту. На пагорках і схилах гір біліли намети, але турків ніде не було видно.

— Всім бути напоготові! — стривожено сказав Добо. Як би вони не влаштували нам якоїсь нової каверзи!

І він повиставляв вартових до підземних ходів і виломів.

Стояти на мурі вже було важко — під ногами осипалося каміння. Фортеця нагадувала погризений мишами мигдалевий торт.

Всі придивлялися до турецьких наметів, дослухалися до незвичної тиші, як раптом хтось вимовив:

— Та ж їх нема — пішли!..

Слова ці війнули, як вогонь по сухому, опалому листі. Всі повторювали:

— Пішли! Пішли!