Читати книгу - "В моїх думках, Ясміна Лав"

Сідаючи в татову машину, видихаю. Який же довгий сьогодні день. Хочеться додому, у гарячу ванну і в ліжко. Ця сирість, холод навіюють смуток. А буря емоцій, які сьогодні у мені викликав Давид, вичавили мене, наче лимон.

Прикриваю очі та спираюсь чолом у холодне скло. Не маю сил ні про що думати. Я втомилася, але недавні слова чоловіка самі лізуть у голову.

Він забороняє мені їхати з його братом. Не хоче, щоб я з ним зустрічалася. І як би мене не бісили його слова, всередині я розумію, що мені подобається це. Подобається, тому що я хочу, щоб поруч був він. Давид.

Коли він став крашем для мене? У той вечір... Сама відповідаю на питання. Тільки-но побачила його, коли відчула погляд, вдихнула його запах...

Не розплющуючи очей, опускаю голову і занурююсь у комір його кофти. Роблю глибокий вдих — і з'являється усмішка.

У бібліотеці я одразу біжу у вбиральню. Одягаю свої речі. А перед тим, як вийти до автомобіля — взуваю все ще мокрі кеди. А що робити? Як я поясню вдома, чому на моїх ногах чужі капці?

Але перш ніж одягнути вітровку, накидаю його толстовку. Мені так хочеться відчувати його запах, ще хоч трошки.

— Олександро Ігорівно, ми приїхали, — розплющую очі й бачу перед собою наш будинок.

— Дякую, — вичавлюю усмішку для Дмитра Олександровича і біжу до входу.

— Сашенько, це ти? — не встигаю зачинити за собою двері, як чую голос Марії з кухні.

— Так, привіт.

Знаю, що вона вийде мене зустрічати, і жінка не зраджує традиції, з'являючись у коридорі.

— На вулиці таке робиться. Я вже хвилюватися за тебе почала, — з тривогою вимовляє Марія.

— Все гаразд. Я ж тільки в бібліотеку забігла після занять. А звідти вже автомобілем, — відповідаю, знімаючи вітровку, а за нею й кеди.

— І-і-і... Боже! Та в тебе ноги геть мокрі! — мало не тримаючись за голову, репетує жінка. А мені стає смішно.

Але не так смішно, коли хочеться реготати, а так, коли з'являється усмішка від того, що на душі тепло. Бо про тебе турбуються.

— Швидко гарячу ванну. Чаю з медом. Обід принесу в кімнату.

Мало не заштовхуючи мене всередину, командує Марія, і я слухняно підіймаюся до себе. Нема сил сперечатися, та й не хочеться.

Пускаю воду у ванну, витягую з шафи теплу м'яку піжаму і чисту білизну. А потім розплітаю волосся, яке геть заплуталося. Дивлюся на себе в дзеркало і знову згадую Давида.

Він так дивився на мене, всередині все перевертається досі. Цікаво, я йому справді сподобалася?

Погляд падає на рюкзак, який я кинула біля дверей. Треба поставити телефон заряджатися. Встаю, дістаю мобільний, і тут мене пробиває струмом. 

Тато ж міг бачити, де я знаходилася, завдяки програмі, яку встановив. Стає недобре. Як я йому поясню, що робила в ресторані?Та ще й в такому!

Швидко під’єдную зарядний пристрій, вмикаю мобільний та очікую побачити безліч дзвінків від батька, але нічого немає. Це дивно.

— Сашенько, — у кімнату заходить Марія. — Ти чого ще не у ванні? Швидко давай. Не вистачало застудитись ще.

Підіймаюся і прямую виконувати наказ. Знімаю толстовку та обережно кладу біля умивальника. Розумію, що ця річ для мене дуже дорога. Занадто...

Занурююсь у воду з ароматною піною і морською сіллю. Просто кайфую. Всі думки зникають, а тіло наче витає у повітрі. Ось це мені було потрібно. Гаряча вода і спокій.

***

Вилізаю, коли починаю вже мерзнути. На душі легкість, тіло, наче пушинка, а шкіра м'яка і ніжна.

У кімнаті на столику знаходжу гарячий чай з лимоном і медом. А також булочки з корицею, мої улюблені. Цей запах запускає спогади про Давида. У його автомобілі також пахло корицею.

У двері стукають. Зазирає Марія.

— Бачу, я вчасно. Ось твій обід.

Жінка заносить тацю з тарілками, в одній з яких гарячий курячий бульйон, а в іншій — запечене м'ясо з овочами. Все ставить на столик біля вікна. А потім дістає з фартуха теплі в'язані шкарпетки та кладе на ліжко.

— Швидко одягни. І поїж. За посудом я повернуся пізніше. Не треба нести на кухню. Відпочивай.

— Дякую,— кажу від щирого серця, а на губах з'являється усмішка.

Марія усміхається у відповідь, залишаючи мене на самоті.

Обід зникає за кілька хвилин, а за ним і чай зі смаколиками. А коли я вже готова заритися у тепле ліжечко, мене відриває дзвінок мобільного.

Неохоче встаю, і перший, про кого думаю — це тато. Але номер невідомий. Підіймати слухавку не хочеться, але комусь я дуже потрібна, оскільки не встигає екран погаснути, як знову загоряється.

— Алло.

— Як ти, Принцесо?

Дихання збивається, і в роті пересихає, наче у найбільш спекотний день.

— Звідки у вас мій номер?

Насправді мені байдуже звідки, але сказати щось потрібно.

— Як невиховано відповідати запитанням на запитання, — відчуваю, як він усміхається, і тілом біжать приємні мурашки.