Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

Якось увечері вона особливо жорстко накинулась на мене – мовляв, люди читають мою книжку, обурюються і шепочуться в неї за спиною. Кричала, що мої брати змушені були побити синів різника, бо ті називали мене курвою, мало того – їм довелося натовкти пику й Елізиному однокласникові, бо той спитав, чи не хоче вона робити такі паскудства, як її старша сестра.

– Що ти там такого понаписувала? – репетувала вона.

– Нічого такого, ма.

– Описала ті гидоти, які сама робиш?

– Які там гидоти, прочитай книжку.

– Я не маю часу на це лайно.

– То дай мені спокій.

– Якщо батько дізнається, що про тебе кажуть, він вижене тебе геть.

– Нема потреби, я піду сама.

Був вечір, і я вийшла прогулятися, щоб не наговорити матері чогось такого, про що потім пошкодую. Проходячи сквериком уздовж головної вулиці, я відчувала, що люди – дратівливі тіні цього світу, у якому я вже не жила, – уважно приглядаються до мене. Раптом я зустріла Джильйолу, яка саме верталася з роботи. Ми жили в одному будинку, тому пішли разом, але я весь час боялася, що рано чи пізно вона таки скаже мені щось уїдливе. Але, як не дивно, вона висловилась якось несміливо, хоча завжди поводилась досить агресивно, а то й злостиво:

– Я прочитала твою книжку, дуже цікаво. Ти така смілива, що описуєш такі речі.

Я аж заклякла.

– Які речі?

– Ті, які ти робиш на пляжі.

– Це не я роблю, це робить героїня.

– Так, але ти це дуже гарно змалювала, Лену. Ну точно як це насправді буває, описала весь той бруд. Такі секрети знають тільки жінки.

Тоді смикнула мене за лікоть, примусивши зупинитись, і пробурмотіла:

– Коли побачиш Ліну, скажи їй, що вона мала слушність, я визнаю. Вона правильно зробила, що начхала на чоловіка, на маму, батька, брата, на Марчелло, на Мікеле і все це наше гівно. Мені теж треба було забратися звідси, треба було брати приклад з вас обох, ви ж такі розумні. Але я народилась дурепою, тож що вдієш.

Більше нічого важливого ми одна одній не сказали. Я зупинилась на своєму поверсі, а вона пішла до своєї квартири. Але її слова не виходили мені з голови. Мене вразило, що вона, не замислюючись, поставила на один рівень невдачу Ліли і мій успіх, немов порівняно з її становищем і одне, і друге було однаково позитивним. Але насамперед мені запам’яталося, що в бруді з моєї книжки вона впізнала той бруд, якого зазнала сама. То було щось нове, але я не знала, як до цього ставитися. Тим паче, що приїхав П’єтро і на якийсь час я про це забула.

22

Я зустріла його на вокзалі, провела на вулицю Фіренце, де був готель, у якому я, за порадою батька, урешті вирішила зняти йому кімнату. Як на мене, П’єтро хвилювався ще більше, ніж моя родина. З потяга він зійшов такий же пом’ятий, як завжди, за собою тягнув величезну валізу, а втомлене обличчя почервоніло від спеки. Він забажав купити квіти для моєї матері і, попри всі свої звички, заспокоївся лише тоді, коли вибрав достатньо великий і дорогий букет. Коли ми прийшли до готелю, він залишив мене з квітами у вестибюлі, пообіцявши швидко повернутися, і через півгодини з’явився в синьому костюмі, білій сорочці, синій краватці і добре начищених туфлях. Я вибухнула сміхом, а він запитав: у мене кепський вигляд? Я запевнила, що вигляд у нього чудовий. Але дорогою я відчувала на собі погляди чоловіків і чула знущальні смішки, немов я йшла сама, а може, навіть іще гірше – немов вони натякали, що мій кавалер не заслуговує на пошану. Із тим величезним букетом квітів, нести який він мені не дозволив, П’єтро, такий досконалий у найменших дрібницях, геть не пасував до мого міста. І хоч вільною рукою він обіймав мене за плечі, у мене було враження, що це я повинна його захищати.

Нам відчинила Еліза, потім показався мій батько, а за ним мої брати – усі були святково вдягнені й поводилися аж занадто сердечно. Останньою з’явилася мати, звук її нерівної ходи почувся відразу по тому, як спрацював злив у туалеті. Вона зробила собі зачіску, наклала трохи помади на губи і рум’ян на щоки, і я подумала, що замолоду вона була гарна. Зі зверхнім виразом обличчя вона прийняла квіти, і ми вмостилися в їдальні, де з такої нагоди не було й сліду ліжок, які ми розстеляли ввечері і застеляли вранці. Усе було чисте й акуратне, стіл був ретельно накритий. Мати з Елізою куховарили кілька днів, і вечеря була безкінечною. П’єтро ошелешив мене раптовою експансивністю. Розпитував батька про роботу в мерії і так його розговорив, що той облишив літературну італійську, якою розмовляв з утрудненням, і на діалекті почав розповідати всілякі дотепні історії про службовців мерії. Хоч мій наречений мало що з того розумів, але всім своїм видом показував, що йому це страшенно подобається. Крім того, я ніколи не бачила, щоб він так багато їв. Із кожною стравою він не лише розсипався компліментами матері та сестрі, а й попри те, що сам і яйця не вмів собі зварити, розпитував про складники кожного наїдку, наче сам хотів якомога швидше це зготувати. Йому так засмакував картопляний пиріг, що, накладаючи вельми щедру другу порцію, мати мусила пообіцяти, хоча й неохоче, що до його від’їзду зготує страву ще раз. Невдовзі атмосфера за столом стала цілком приємною. Навіть Пеппе та Джанні не пішли гуляти з друзями, а залишилися з нами.

Після вечері перейшли до головного. П’єтро посерйознішав і попросив у батька моєї руки. Саме так він і сказав схвильованим голосом. Від цього на очі моєї сестри навернулися сльози, а братам стало смішно. Батько розгубився, пробелькотів якийсь комплімент про те, що такий порядний і серйозний професор робить йому честь цим проханням. Здавалося, що все вже закінчилось, але тут втрутилася моя мати. Вона похмуро сказала:

– Нам не подобається те, що ви не берете церковного шлюбу. Шлюб без священника – ніякий не шлюб.

Усі мовчали. Батьки, мабуть, заздалегідь узгодили потай між собою, що обов’язок оголосити це візьме на себе мати. Батько не зміг стриматися й