Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

відразу ж ледь усміхнувся до П’єтро, даючи йому зрозуміти: хоч оце «нам» стосувалося і його, але він готовий домовлятися. П’єтро усміхнувся йому у відповідь, але вочевидь не вважав, що батько щось тут вирішує, тому звернувся тільки до матері. Я розповідала йому про ставлення моєї родини, тому він підготувався. Почав лагідним тоном з простих речей, висловлюючись, за своїм звичаєм, дуже чітко і ясно. Він сказав, що розуміє їх, але хоче, щоб зрозуміли і його. Він, мовляв, глибоко поважає всіх тих, хто щиро ввіряє себе якомусь богові, але сам він до таких людей не належить. Мовляв, те, що він не вірує у Бога, не означає, що він ні у що не вірить, – у нього є переконання й абсолютна віра у своє кохання до мене. І саме це кохання буде підвалиною нашого шлюбу, а не вівтар, священник чи службовець мерії. Він сказав, що відмова від релігійного обряду для нього принципове питання і що я точно перестану його кохати або ж кохатиму менше, якщо він покаже себе людиною без принципів. І врешті сказав, що моя мати сама б не погодилася ввірити свою доньку чоловікові, готовому зректися бодай одного зі стовпів, на якому ґрунтується його життя.

Батько слухав ці слова схвально, увесь час енергійно киваючи, брати застигли з роззявленими ротами, а Еліза знову розчулилася. Однак мати лишилась незворушною. Якусь мить вона крутила обручку в себе на пальці, тоді подивилась П’єтро просто в обличчя і, замість того щоб повернутися до теми, визнати, що він її переконав, або ж стояти на своєму, вона з холодною рішучістю почала на всі заставки вихваляти мене. Мовляв, я змалечку була незвичайною дитиною. Я могла робити те, чого не вміла жодна інша дівчина в нашому районі. Я була і є її гордістю, гордістю цілої родини. Я ніколи її не розчаровувала. Я заслужила право бути щасливою, і якщо хтось завдасть мені кривди, вона відплатить йому за це сторицею.

Я слухала її збентежено. Увесь той час, поки вона говорила, я намагалася зрозуміти, чи вона каже це серйозно, чи, за своїм звичаєм, хоче натякнути П’єтро, що їй начхати на його професорські замашки і всю його балаканину, що то не він робить честь родині Ґреко, а родина Ґреко робить честь йому. Але цього я так і не зрозуміла. Натомість мій наречений безоглядно повірив їй і весь час, поки вона говорила, кивав на знак згоди. Коли вона врешті замовкла, сказав, що чудово знає, який я цінний скарб, і він вдячний їй за те, що мене такою виховала. Відтак встромив руку в кишеню піджака, вийняв звідти синій футляр і несміливим жестом простягнув мені. Що це, подумала я, він же дав мені уже перстень, це ще один? Я відкрила футляр. Так, там виявився перстень, чудовий перстень із червоного золота, яким був оправлений оточений діамантами аметист. П’єтро пробурмотів: «Він належав моїй бабусі, матері моєї матері, і наша родина буде рада, якщо він стане твоїм».

Подарунок цей означав, що ритуал закінчено. Ми знову почали випивати, батько далі розповідав дотепні історії зі свого приватного й трудового життя, Джанні спитав, за яку команду вболіває П’єтро, Пеппе помірявся з ним силою. Тим часом я допомагала сестрі прибирати зі столу. На кухні я припустилася помилки, бо спитала матір:

– Як він тобі?

– Перстень?

– П’єтро.

– Негарний, у нього криві ноги.

– Тато був не кращий.

– Ти щось маєш проти свого батька?

– Нічого не маю.

– То помовч, ти вмієш приндитися тільки серед своїх.

– Неправда.

– Ні? То чому дозволяєш собою попихати? Він має свої принципи, а де твої? Вимагай поваги до себе.

Втрутилася Еліза:

– Ма, П’єтро – справжній джентльмен, ти зроду такого не бачила.

– А ти бачила? Уважай, ти, шмаркачко, знай своє місце, інакше дістанеш ляпаса. Ти бачила кучму на його голові? Хіба джентльмени носять таку чуприну?

– Джентльмен – це не про зовнішність, ма, джентльмена відразу видно, це особливий стиль.

Мати вдавала, що не розуміє, сестра, сміючись, виштовхала мене з кухні і весело сказала:

– Щастить же тобі, Лену. П’єтро такий вишуканий, так тебе кохає. Він навіть подарував тобі старовинний бабусин перстень, покажеш мені?

Ми повернулись до їдальні. Тепер усі чоловіки хотіли помірятися силою з моїм нареченим, прагнучи показати себе кращими від професора принаймні в цьому. Він не відмовлявся. Зняв піджак, засукав рукави сорочки й сів за стіл. Він програв Пеппе, програв Джанні, програв навіть батькові. Але мене вразило те, як серйозно він поставився до змагання. Лице його побуряковіло, вена на чолі набрякла, він протестував, коли його супротивники безсоромно порушували правила змагання. А найдивовижнішим було те, як уперто він протистояв Пеппе і Джанні, які тягали штангу, і моєму батькові, який голими пальцями міг відкручувати гвинти. Я весь час боялася, що він дасть зламати собі руку, аби лиш не піддатися.

23

П’єтро пробув у нас три дні. Батько, сестра і брати дуже швидко полюбили його. Особливо задоволені були мої брати, бо він кирпи не дер і виявляв до них інтерес, хоч у школі їх вважали нездарами. Натомість мати далі ставилась до нього холодно і лиш за день до від’їзду дещо зм’якла. Була неділя, батько сказав, що хоче показати зятеві, який Неаполь гарний. Зять погодився і запропонував, щоб ми пообідали в місті.

– У ресторані? – спитала мати, насупившись.

– Авжеж, синьйоро, мусимо відсвяткувати.

– Краще я щось приготую, ми ж домовилися, що я спечу тобі пиріг.

– Ні, дякую, ви й так багато напрацювалися.

Коли ми готувалися вийти, мати відвела мене вбік і спитала:

– Платитиме він?

– Так.

– Ти певна?

– Певна, ма, це ж він нас запросив.

Ми пішли у центр вранці, святково вдягнені. І тут сталося те, що здивувало найперше мене. Батько взяв на себе функції гіда. Показав гостеві замок Маскйо-Анджоіно, королівський палац, статуї королів, замок Кастель-дель-Ово, вулицю Караччоло і море. П’єтро слухав з дуже уважним виразом обличчя. Але в якийсь момент він, перебуваючи в нашому місті вперше, непомітно почав сам розповідати нам про нього, відкривати те, чого ми не знали. Це було прекрасно. Я ніколи особливо не цікавилася містом, у якому минули моє дитинство та юність, і мене дуже здивувало, що П’єтро здатен розповідати про нього з таким захопленням і знанням справи. Він показав нам, що знає історію Неаполя, його літературу, казки, легенди, чимало забавних оповідок, знає все про його видимі пам’ятки і про невидимі, ті що криються під покровом занедбання. Я підозрювала, що він