Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

– Продовжуй, це так цікаво, мені ніхто ніколи такого не розказував.

Обідати ми пішли в ресторан у районі Санта-Лючія, де, за словами мого батька, була чудова кухня (він там ніколи не був, але чув про це).

– Я можу замовити те, що хочу? – спитала мене Еліза на вухо.

– Так.

Час минав приємно. Мати забагато випила й почала говорити непристойності, батько й брати взялися жартувати між собою та з П’єтро. Я не спускала очей зі свого майбутнього чоловіка, я не мала сумніву, що справді кохаю його: він знає собі ціну, а все ж за потреби вміє цілком природно забути про себе. Я вперше зауважила, що він любить слухати, що тон його голосу, мов у світського сповідника, відбиває розуміння, і мені це сподобалось. Може, варто було переконати його залишитися ще на день і піти з ним до Ліли, сказати їй: я виходжу заміж за цього чоловіка, він забирає мене з Неаполя, що ти на це скажеш, чи правильно я чиню? Я вже обмірковувала таку можливість, коли за столиком неподалік від нас п’ятеро чи шестеро студентів, які святкували щось за піцою, почали часто поглядати в наш бік, сміючись. Я відразу зрозуміла, що причиною сміху був П’єтро з його густими бровами і копицею волосся над чолом. Не минуло й кількох хвилин, як мої брати одночасно підвелися, підійшли до столика студентів і зі звичною для них брутальністю розпочали сварку. Зчинився рейвах і крик, полетіли стусани. Мати викрикувала прокльони, підтримуючи синів, батько з П’єтро підбігли, щоб відтягти їх. П’єтро розвеселився, бо, схоже, так і не змикитив, що стало причиною сварки. Коли ми вийшли на вулицю, він іронічно спитав: «Це у вас такий місцевий звичай – раптом підводитесь і йдете лупцювати людей за сусіднім столиком?» Зрештою він і мої брати почали сміятися, і це зблизило їх іще більше. Але, щойно трапилась нагода, батько відвів Пеппе та Джанні вбік і став докоряти їм за те, що вони показали себе перед професором такими невихованими. Я почула, як Пеппе намагався виправдатися, він шепотів: «Вони насміхалися з П’єтро, тату, що нам було робити?» Мені сподобалося, що він сказав «з П’єтро», а не «з професора»: він мав на увазі, що вже вважає його членом сім’ї, своїм хлопцем, дорогоцінним другом і що хоч він трохи чудернацький на вигляд, але ніхто не має права насміхатися з нього у присутності Пеппе. Але цей інцидент переконав мене, що вести П’єтро до Ліли не варто: я її добре знаю, у неї злий язик, він здасться їй смішним і вона знущатиметься з нього, як ті хлопці в ресторані.

Увечері, утомлені після цілоденного блукання містом, ми перекусили трохи вдома, а тоді знову вийшли всі разом, щоб провести мого нареченого до готелю. Коли ми прощалися, мати, ще не зовсім твереза, несподівано лунко розцілувала його в обидві щоки. Але коли ми верталися додому, всіляко хвалячи П’єтро, вона замкнулась у собі й за всю дорогу і слова не мовила. Лише перед тим, як піти до себе в спальню, злостиво сказала:

– Тобі надміру пощастило, ти на цього бідолашного хлопця не заслуговуєш.

24

Книжка добре продавалася ціле літо, і я далі виступала на презентаціях по всій Італії. Тепер я намагалася відповідати на закиди незворушним тоном, який іноді аж заморожував агресивних слухачів. Іноді мені згадувалися слова Джильйоли, і я використовувала їх у своїх виступах, де було потрібно.

Тим часом на початку вересня П’єтро перебрався до Флоренції, оселився в готельчику поблизу вокзалу і зайнявся пошуками помешкання. Він знайшов невеличку квартирку до винайму поблизу церкви Санта-Марія-дель-Карміне, і я відразу поїхала оглянути її. Було то двокімнатне помешкання, темне і в жахливому стані. Кухня маленька, у ванній не було вікна. Коли в минулому я ходила у Лілине нове помешкання вчитися, вона часто дозволяла мені купатися у своїй ідеально чистій ванні, щоб я могла насолодитися теплою водою і пишною піною. У флорентійському помешканні ванна була сидяча, уся потріскана й пожовкла. Я проковтнула своє незадоволення і сказала, що згодна на цю квартиру: П’єтро невдовзі мав почати читати курс лекцій, йому треба було працювати, а не марнувати час. Однаково то були царські палати порівняно з квартирою моїх батьків.

Але коли П’єтро саме збирався підписувати угоду про оренду, забігла його провідати Аделе, яка, на відміну від мене, не побоялася висловити свою думку. Вона сказала, що ця нора геть не годиться для людей, котрим доведеться багато часу проводити вдома за роботою. Тому вона зробила те, чого не зробив її син, хоч і міг би зробити. Сіла на телефон і, не зважаючи на гіперболізовані протести П’єтро, обдзвонила декого зі своїх флорентійських знайомих, які мали певний вплив. Через якийсь час у районі Сан-Нікколо вона знайшла залиту сонцем п’ятикімнатну квартиру з великою кухнею і пристойною ванною за смішне комірне, бо по знайомству. Але на цьому вона не зупинилася – дещо переробила в помешканні своїм коштом і допомогла мені з вибором меблів. Пропонувала, радила, підказувала. Але часто я бачила, що вона не довіряє ані моїй слухняності, ані моєму смакові. Коли я погоджувалася, вона мусила переконатися, що моя згода щира, а якщо не погоджувалася, вона тиснула на мене, аж поки я не змінювала думки. Переважно ми завжди робили так, як казала вона. Зрештою, я рідко їй заперечувала, слухалася без опору і навіть намагалася чогось навчитися. Мене полонив ритм її мови, чарували її жести, її зачіски, сукні, взуття, брошки, намиста, її прегарні сережки. А їй подобалася та моя постава уважної учениці. Вона переконала мене коротко підстригти волосся, купити одяг на її смак у надзвичайно дорогому магазині, де вона мала великі знижки, подарувала мені пару туфель, які їй подобалися і які вона б охоче придбала собі, але вважала, що вони не годяться для її віку, і навіть завела мене до свого дантиста.

Аделе вважала, що в нашому помешканні треба ще багато чого змінити, а П’єтро був переобтяжений роботою,