Читати книгу - "Американські боги"

Тієї днини, коли закінчили вони будувати чертог, вдарила буря: посеред білого дня небо потемніло, наче у беззоряну ніч, і прорізували небо спалахи білого вогню, а удари грому були такі гучні, що ледь не оглушили їх, а кіт, якого вони привезли з собою на щастя, сховався під їхнім човном, що спочивав на суші. Буря була злою і несамовитою — тому торжествували мужі, і поплескували один одного по плечах, кажучи:

— Громовержець тут, із нами, в цій далекій стороні!

І воздавали подяку вони, і святкували, і пили, аж доки не падали.

Тієї ночі в закуреній напівтемряві їхнього чертога скальд співав їм старих пісень. Співав він про Одіна, Всеотця, того, хто приніс себе в жертву так само благородно і так само відважно, як інші приносили себе в жертву йому. Співав він про дев’ять днів, які Всеотець провисів на Світовому Дереві, і про спис, яким проштрикнули бік його, і про кров, яка стікала з вістря (і в цю мить віршувальник проштрикнув співочу оповідь голосним криком). І співав він їм про те, що пізнав Всеотець в обіймах смерті: дев’ять імен, дев’ять рун і двічі по дев’ять заклять. Коли скальд зойкнув від болю, співаючи їм про спис, що пронизав Одінів бік, як і сам Всеотець зойкнув в агонії, усі слухачі здригнулися, уявивши біль його.

Вони зустріли скрелінґа назавтра — у той самий день тижня, середу, що належить Усеотцеві. То був маленький чоловічок: довгі коси — чорніші за воронове крило, шкіра — ніби насичена залізом червона глина. Він говорив мовою, якої ніхто з них не міг зрозуміти — навіть скальд, який бував на кораблі, що пройшов між Геркулесових Стовпів, і міг розмовляти говіркою торгашів Середземномор’я. На незнайомцеві був одяг зі шкур і хутра, а у волосся були вплетені маленькі кісточки.

Вони завели прибульця до свого поселення, і почастували його смаженим м’ясом, і напоїли міцним питвом, аби втамувати його спрагу. Вони несамовито веселилися, коли він став хитатися, затинатися і підспівувати, не випивши й рогу меду. Вони дали йому ще питва, і скоро він мирно засопів, скрутившись калачиком попід столом.

Тоді вони підняли його, двійко чоловіків за руки і двійко — за ноги, підняли його на висоту плечей, четверо мужів, які втілили восьминогого коня, і урочисто понесли його до ясена на пагорбі, з якого видно було затоку. Тоді вони обвили мотузкою шию дикуна і повісили його гойдатися на вітрі як посвяту Всеотцеві, владарю шибениць. Тіло скрелінґа гойдалося на дереві, лице його почорніло, язик вивалився з рота, очі вилізли з очниць, пеніс налився так, що на нього можна було повісити шкіряного шолома, а мужі довкола раділи, сміялися і співали — горді, що склали пожертву небесам.

І коли назавтра два великі ворони сіли на труп скрелінґа, на обидва плеча, і стали клювати його щоки і очі, вони зрозуміли, що їхню жертву прийнято.

Зима була довга, і вони голодували, але їх підбадьорювала думка, що коли настане весна, човен попливе назад у північні землі — привезе поселенців і жінок. Коли погода зовсім зіпсувалась і дні стали геть куці, кілька чоловіків вирушило на пошук дикунського поселення, щоб знайти їжу, щоб знайти жінок. Але вони знайшли тільки згаслі вогниська там, де колись були стоянки.

У день посеред зими, коли сонце було далеким і холодним, наче потьмяніла срібна монета, вони помітили, що останки дикуна хтось зняв із ясена. Пообідньої пори з неба посипалися лапаті, повільні сніжинки.

Північани зачинили ворота свого поселення і відступили за дерев’яний частокіл.

Дикунська кривава учта прийшла до них під покровом ночі: п’ятсот душ проти тридцяти. Вони перебралися через частокіл і впродовж наступних семи днів убили кожного з тридцяти чоловіків у тридцять різних способів, аби забули мореплавців і історія, і їхній власний народ.

Скрелінґи повалили частокіл і спалили чертог. І спалили вони човна, який спочивав високо на суші дном догори, — бо сподівалися, що бліді незнайомці мають лише одного човна, і хотіли впевнитися, спаливши його, що інші північани не прибудуть до їхнього берега.

Минуло понад сто років, доки Лейф Щасливець, син Рудого Еріка, знову відкрив ці землі й нарік їх Вінландом. Та боги вже чекали на Лейфа, коли той прибув: Тюр-однорукий, і сірий Одін — бог шибениць, і Тор — володар громів.

Вони вже були там.

Вони чекали.

Розділ четвертий

Опівнічний поїзд

Світить мені шлях

Опівнічний поїзд

Поблагословить мій шлях

Тюремна пісня «The Midnight Special»

Тінь і Середа замовили сніданок у «Домашній кухні», ресторанчику навпроти мотелю. Була восьма, і світ огорнули туман та сирість.

Вибираючи собі страви, Середа почав розмову:

— То як, вшиваємося з Іґл-Пойнта сьогодні, га? Якщо ти готовий, то я ще зателефоную декому. Сьогодні п’ятниця, а п’ятниця — це такий легковажний день. Належить жінці. Субота завтра, і в суботу нам треба буде багато чого встигнути.

— Я готовий, — відповів Тінь. — Мене тут ніщо не тримає.

Старий нагромадив собі на тарілку кілька видів м’яса. Тінь узяв скибку дині, рогалик та упаковку вершкового сиру. Вони зайняли окрему кабінку.

— Наснилось оце тобі всякого учора, га?

— Ага, — погодився Тінь. — Наснилося.

Зранку, коли прокинувся, він помітив брудні відбитки Лориного взуття. Вервечка слідів тяглася від його ліжка до дверей, далі по коридору і через вестибюль до виходу.

— Ну, — продовжив Середа, — а що це за ім’я таке, Тінь?

— Ім’я як ім’я, — знизав той плечима. Краєвид у тумані за вітриною кафе скидався на картину, намальовану сірими олівцями десятка різних відтінків. Тільки де-не-де виднілася плямка неоново-червоного чи сніжно-білого. — А ти? Де ти посіяв своє око?

— Я його не посіяв, — бородань запхав до рота кілька шматків бекону, прожував, витер губи тильним боком долоні. — Я дуже навіть в курсі, де і чому його лишив.

— І що тепер? Який план?

Середа зробив паузу, ніби про щось задумався. З’їв кілька шматочків яскраво-рожевої шинки, змахнув із бороди крихту м’яса назад на тарілку.

— План такий. Увечері в суботу, яка, як я вже казав, настане завтра, ми організовуємо невеличке прийняття. На тому прийнятті