Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

— Я нічого не знаю про графічний дизайн, — сказав Семмі. — Звучить фантастично. Усе своє життя я працював поштарем. Я вийшов на пенсію, коли настав мій час, і можу жити на щомісячні виплати, якщо буду ощадливим. Та зараз усе змінилося — я радий, що більше не працюю. Там панує безлад. За моїх часів це була належна державна служба…

Реймонд кивав.

— Авжеж, пригадую, що пошту завжди приносили вранці, ще до того, як ти виходив з будинку, а ще перед обідом. Зараз пошту приносять посеред дня, якщо взагалі приносять…

Мушу визнати, що розмова про поштову службу навівала нудьгу.

— Як довго ви тут залишитесь, Семмі? — запитала я. — Я цікавлюся лише тому, що пацієнти, які довго лежать у лікарні, мають значно вищі шанси підхопити гастроентерит, золотистий стафілокок, клостидіум диффіціле…

— Закладаюся, що і їжа тут нікудишня, — знову перервав мене Реймонд. — Еге ж, Семмі?

— Маєш рацію, синку, — засміявся Семмі. — Хочеш побачити, що вони принесли сьогодні на обід? Гадаю, це мало бути ірландське рагу… але більше схоже на собачий корм. І пахне так само.

— Може, принести вам чогось, Семмі? — усміхнувся Реймонд. — Ми могли б спуститися в крамницю внизу або заскочити пізніше на тижні, якщо вам щось потрібно.

Реймонд поглянув на мене, очікуючи підтвердження, і я кивнула. У мене не було підстав відхиляти цю пропозицію. Насправді, думка про те, що я могла б допомогти літній людині, котра страждає через неналежне харчування, була навіть приємною. Я почала думати про те, що йому принести, про типи їжі, які можна перевозити. Цікаво, чи сподобається Семмі холодна паста з соусом песто. Я могла б приготувати подвійну порцію на вечерю і принести одну наступного дня в пластиковому контейнері. Хоча в мене немає пластикових контейнерів, бо досі вони були мені не потрібні. Я могла б піти в магазин і купити кілька. Це здавалося тим, що могла б зробити жінка мого віку та соціального рівня. Чудово!

— Синку, це дуже люб’язно з твого боку, — трохи розвіяв мої мрії Семмі, — але в цьому нема потреби. Сім’я приходить до мене щодня, двічі на день, — останню фразу він вимовив з гордістю. — Я не можу з’їсти навіть половини того, що вони приносять. Тут купа всього, і я змушений роздавати половину харчів, — сказав він, показуючи на інших чоловіків у палаті.

— Зі скількох людей складається ваша сім’я? — запитала я, трохи здивована цим зізнанням. — Мені здавалося, ви самотній і без дітей, як ми.

Реймонд ніяково засовався на стільці.

— Я вдівець, Елеанор, — сказав Семмі. — Джин померла п’ять років тому — рак. Зрештою він швидко її забрав. — Він зробив пузу і сів, випроставши спину: — У мене є два сини і донька. Кіт, мій старший син, одружений і має двох дітей. Його малі, двоє хлопчиків, як ті щокаті мавпенята, — у кутиках його очей з’явилися гусячі лапки. — Гарі, мій молодший син, має дівчину — Мішель, вони не одружені, але живуть разом. Здається, у наші дні це цілком нормально. А Лаура, моя найменша… ну, тільки Богу відомо, що з Лаурою. До тридцяти п’яти років вона встигла розлучитися двічі, ти можеш у це повірити? У неї власний невеликий бізнес, затишний будинок і авто… просто вона не може знайти хорошого чоловіка. А коли знаходить, то не може його втримати.

Ця тема здалася мені цікавою.

— Я б порадила вашій доньці не перейматися, — мовила я впевнено. — З власного досвіду можу сказати, що ідеальний чоловік з’являється тоді, коли ти менш за все цього очікуєш. Доля перетинає ваші шляхи, а провидіння гарантує, що ви зрештою будете разом.

Реймонд видав дивний звук, щось середнє між кашлем і чханням.

Семмі ввічливо усміхнувся:

— Ти справді в це віриш? Ну, можеш сама їй це переказати, дитинко, вони скоро прийдуть мене провідати.

Поки він говорив, нас проминула дуже огрядна медсестра, яка точно почула його слова. Вона носила доволі гарні білі пластикові сабо, з яких визирали чорно-жовті смугасті шкарпетки, і її ноги скидалися на двох жирних ос. Я вирішила запитати в неї, де вона їх купила, перш ніж ми підемо.

— Не більше трьох відвідувачів біля ліжка, — сказала вона, — і боюсь, що сьогодні ми суворо дотримуємося цього правила.

Утім, вона не виглядала загрозливо. Реймонд підвівся.

— Ми підемо й дозволимо вашій сім’ї вас провідати, Семмі.

Я також встала, це здавалося правильним.

— Не поспішайте, іще не йдіть, — попросив Семмі.

— Нам прийти пізніше на тижні? — запитала я. — Принести вам якихось журналів чи газет?

— Елеанор, як я вже казав: ви двоє врятували моє життя, і тепер ми сім’я. Приходьте до мене, коли захочете. Буду радий тебе бачити, дитинко, — сказав Семмі.

Його очі були вологими, як равлики в морській воді. Я знову простягнула руку, і, замість того щоб потиснути її, він обхопив її обіруч. Зазвичай подібне наганяє на мене жах, але зараз він мене приємно здивував. Його руки були великими і теплими, як лапи тварини, а мої в них здавалися маленькими та крихкими. Він мав довгі, криво підстрижені нігті, і кучеряві сиві волосини рухалися під рукавами його піжами.

— Слухай, Елеанор, — сказав він, — глянувши мені в очі й міцно стиснувши руку, — дякую тобі ще раз. Дякую за турботу про мене й за те, що принесла мої покупки.

Я збагнула, що мені зовсім не хочеться прибирати руку від його теплих і сильних рук. Реймонд кахикнув, його легені, без сумніву, реагують на відсутність канцерогенів упродовж останньої півгодини чи десь так.

— Я прийду на цьому тижні, — я насилу сковтнула і зрозуміла, що не в змозі говорити, — і принесу чогось попоїсти. Обіцяю.

Семмі кивнув.

— Нехай щастить, чоловіче, — побажав Реймонд, кладучи м’ясисту руку на плече Семмі. — Скоро побачимося.

Семмі помахав нам рукою, коли ми виходили з палати, і все ще махав і усміхався, коли ми повернули за ріг і пішли до ліфтів.

* * *

Ми мовчали, доки не вийшли на вулицю.

— Дуже милий чоловік, правда? — сказав Реймонд дещо пафосно.

Я кивнула, намагаючись зберегти те відчуття своїх рук у його, затишних і безпечних, а ще добро і тепло його очей. Раптом я з жахом збагнула, що в