Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що робитимеш сьогодні, Елеанор? — лагідно спитав Реймонд.
На годиннику була майже четверта вечора.
— Мабуть, повернуся додому, почитаю, — сказала я. — Пізніше на радіо буде передача, куди люди пишуть, щоб розповісти про те, що їм сподобалося за тиждень. Частенько зустрічаються цікаві історії.
Тим часом я думала про те, що куплю трохи горілки, лише півлітра, щоб долити до тієї, яка залишилася. Я жадала цього короткого, гострого відчуття, яке з’являлося, коли я її п’ю, — сумного й пекучого, — а потім, на щастя, жодних почуттів. Я також помітила дату в газеті Семмі і згадала, що сьогодні день мого народження. Прикро, що я забула запитати в медсестри, де вона купила ті смугасті шкарпетки — могла б зробити собі подарунок. Я вирішила, що куплю натомість трохи фрезій. Мені завжди подобалися їхні ніжні пахощі та м’які кольори — приглушена яскравість значно гарніша за кричущо-жовті соняшники чи банальні червоні троянди.
Реймонд поглянув на мене:
— Я збираюся провідати маму.
Я кивнула, шморгнула носом і застебнула куртку, готуючись іти додому.
— Слухай, може, підеш зі мною? — запропонував Реймонд, коли я повертала до воріт лікарні.
«Нізащо», — одразу подумала я.
— Я провідую її майже щонеділі, — продовжував він. — Вона нечасто виходить і буде рада побачити нове обличчя.
— Навіть таке, як у мене? — запитала я.
Я не могла уявити, що когось може бодай трохи потішити моє обличчя, ані в перший, ані в тисячу перший раз. Реймонд пустив повз вуха моє запитання і почав щось шукати в кишенях.
Я обмірковувала його пропозицію, поки він запалював чергову сигарету. Зрештою, я могла купити горілку та квіти до дня народження, коли повертатимусь додому, адже доволі цікаво побувати в будинку іншої людини. Я спробувала пригадати, коли востаннє так робила. Кілька років тому я стояла в коридорі сусідів знизу, коли мені випадково принесли їхню посилку. Там тхнуло цибулею, а в кутку стояла потворна стандартна лампа. За кілька років до цього одна з адміністраторок влаштовувала в себе вечірку й запросила в гості всіх жінок з роботи. То була затишна квартира, традиційна оселя з вітражами, червоним деревом і вишуканими карнизами. Проте «вечірка» була лише приводом, насправді це була хитрість, щоб продати нам секс-іграшки. Це було огидне видовисько: сімнадцять п’яних жінок порівнювали ефективність ряду неправдоподібно великих вібраторів. Я пішла звідти за десять хвилин, випивши склянку прохолодного піно гріджіо і відбившись від обурливо незрозумілого запитання від кузини організаторки про моє особисте життя.
Звичайно, я знайома з поняттями «вакханалія» та «діонісійські веселощі», але це вкрай дивно, що жінки хочуть проводити вечір разом, пити й купувати подібні речі. Дивніше тільки те, що все це відбувається як «розвага». Сексуальне єднання між коханцями має бути священною, приватною справою, а не темою для обговорення з незнайомими людьми в перервах між показом їстівної білизни. Коли ми з музикантом проведемо свою першу ніч разом, єднання наших тіл відображатиме єднання наших думок, наших душ. Його інакшість, спалах темного волосся в його пахвах, його ключиці. Запах крові у згині його ліктя. Тепла м’якість губ, коли він пригортатиме мене до себе і…
— Елеанор? Ти тут? Я щойно казав… нам потрібно йти, щоб встигнути на автобус, якщо ти їдеш зі мною до мами.
Я витягнула себе в непривітну реальність до приземкуватої постаті Реймонда, одягненого в неохайну толстовку з капюшоном та брудні кросівки. Можливо, мати Реймонда виявиться розумною й чарівною компанією. Я сумнівалася в цьому, з огляду на її потомство, але ніколи не знаєш напевне.
— Гаразд, Реймонде. Я складу тобі компанію і поїду з тобою в гості до твоєї мами, — сказала я.
10
У Реймонда, звісно, не було машини. Мені здавалося, йому вже за тридцять, але було в ньому щось таке дитяче, ще не до кінця сформоване. Частково це враження складалося через те, як він одягається. Я ще жодного разу не бачила на ньому нормального шкіряного взуття, він завжди носить кросівки, і, мені здається, у нього багато пар різних кольорів і стилів. А ще я помітила, що люди, які постійно носять спортивне взуття, ніколи не займаються легкою атлетикою.
Для мене спорт — це таємниця. У початковій школі день спорту був єдиним днем у році, коли менш академічно обдаровані учні могли відчути тріумф та отримати приз, скачучи наввипередки в мішках чи бігаючи від точки А до точки Б швидше за однокласників. А з якою гордістю наступного дня вони чіпляли ті переможні нашивки до своїх жакетів! Ніби срібло за перегони з яйцем у ложці було своєрідною компенсацією за нездатність зрозуміти, як використовувати знак апострофа.
У середній школі заняття з фізкультури були просто незрозумілими. Ми мали вдягати особливий одяг, а потім намотувати кола на шкільному стадіоні, час від часу передаючи одне одному металевий патичок, — грати в естафету. Якщо ми не бігали, то стрибали в довжину в пісок або через жердину. І ми мали робити це особливим чином, не можна було просто бігати та стрибати, спершу треба було виконати дивні підстрибування. Я завжди запитувала, навіщо все це, але ніхто з учителів фізкультури (більшість з яких, наскільки я розуміла, намагалися повідомити лише твій час) не могли дати мені відповіді. Ці заняття здавалися дивними, щоб нав’язувати їх молодим людям, які не були в них зацікавлені. Упевнена, що ці вправи спрямовані на те, щоб викликати в більшості з нас відразу до фізичних навантажень на решту життя. На щастя, у мене від природи гнучкі та елегантні ноги, а ще мені подобається ходити, тому мені легко підтримувати належний фізичний стан. У матусі була особлива ненависть до надмірної ваги («Жадібна, лінива тварина», — сичала вона, якщо хтось огрядний проходив повз нас на вулиці), і я певною мірою поділяла цю думку.
Реймонд не був огрядним, але мав помітний животик. Я не могла роздивитися жодного його м’яза та підозрюю, що він навряд чи колись використовував м’язи передпліччя в тренуваннях. Його одяг: потерті джинси, безформні футболки з дитячими написами й малюнками — не міг приховати поганеньку фізичну форму. Він одягався як хлопчик, а не як чоловік. Його обличчя також було неохайним, і він нечасто голився — це не можна було назвати бородою, скоріше ділянки щетини, які аж ніяк не додавали йому краси. Його біляве волосся, тоненьке і брудне, було коротко
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З Елеанор Оліфант усе гаразд», після закриття браузера.