Читати книгу - "Троща"

Пустився легенький дощик, Стодоля запропонував переночувати в обдертій шопі покинутого хутора. Тут було трохи старої, злежаної соломи, і, поки вони намощували собі сідала (Стодоля розстелив плащ-намет), Гак приніс горілки й закусити. Міськові довелося вечеряти з гебістами й запроданцями. Ті троє позмінно тримали стійку надворі; здається, ніхто з них не лягав спати, тому Місько облишив думку про втечу.

Наступного дня Стодоля продовжив його обробляти. Знов говорив про безвихідь підпільної боротьби, про те, що наступну зиму повстанці навіть не матимуть де перебути: господарі вже не погоджуються давати їм місце для сховку, а більшість старих криївок загрожені. Усіх переловлять, переб’ють, винищать до ноги. Шкода, бо ці люди ще знадобилися б Україні.

Місько таки не витримав і запитав у Стодолі те, чого не міг не спитати: як так вийшло, що його бачили біля купчинецької сільради убитим, а він живе? Стодоля сказав, що більшовики уміють творити всілякі дива, в чому Місько ще матиме нагоду переконатися, а поки що нехай скаже відверто, чи згоден він співпрацювати з ним, зі Стодолею.

— Я тебе, Міську, не силую, — наголосив він. — Але хочу попросити, як колєґа колєґу, про одне. Якщо не погоджуєшся, то заприсягнися, що нікому не скажеш про нашу зустріч, і йди собі з Богом. Як дурний, то йди, а як ні…

— Ти провідник, — сказав Місько. — Тобі видніше, як нині бути.

— Я знав, що ти мудрий. Але знав і те, що ти чесний хлоп і відданий Організації. Тільки я мусив обрати саме тебе.

— Чому?

— Провідник Корнило сказав, що Буревій і на тебе лихої волі. Хтось нас, Міську, оббрехав безсоромно. Комусь ми заважаємо. А потрапити нині на слідство в СБ — сам знаєш. Винен — не винен, а забучкують. Живим не вийдеш.

— Це правда, — погодився Місько. — Нині так є.

Стодоля дістав із планшета авторучку, аркуш паперу і написав на ньому кілька рядків.

— Підпиши.

Це була заява. Місько пробіг очима написане, і йому стало недобре.

ЗАЯВА

Я погоджуюся співпрацювати з органами МГБ та назавжди відрікаюся від ОУН і УПА. Я свідомий того, що за розкриття довіреної мені тайни підлягаю під засуд воєнного трибуналу.

Очерет

Міськові аж в очах потемніло. Спершу він навіть не втямив, що таке «очерет», і подумав, що це позначено місце постою в трощі. Але Стодоля відразу його спитав:

— Як тобі нове псевдо? Очерет — це я сам придумав.

Місько знічено знизав плечима. Йому чомусь було соромно перед Стодолею. Досі ворушилася квола підозра, що це маскарад. Може, Стодоля знов працює в СБ і перевіряє Міська в такий-от спосіб?

Його підозра не була безпідставною. Я сам проходив тритижневий вишкіл на працівника СБ і знав, що такий метод для нашої контррозвідки цілком прийнятний.

Місько взяв «вічну» ручку і відчув, як в’яне його рука. Зараз вона йому всохне. Ледве стачило сил поставити якусь закарлюку. Якби підписав собі смертний вирок, він би не чувся так зле.

Стодоля почекав, поки висохне чорнило, і заховав заяву в планшет. Потім дав агентові Очерету завдання, в якому той мусив бути зацікавлений не менше, ніж сам Стодоля. Місько мав вивідати, коли та яким зв’язком переходитиме понад Стрипою провідник Буревій. І вчасно повідомити про це Стодолі.

Хоч який був Місько пригнічений, але він знову спитав:

— То як же воно тоді вийшло — біля Купчинецької сільради?

— Не будь дитиною, все дуже просто, — сказав Стодоля.

— Як? — стояв на своєму Місько.

— Якщо ти вже зі мною, скажу. Коли тебе гарно вимастять кров’ю, покладуть під пліт і покажуть бодай одній бабі, то до вечора все село знатиме, що ти мертвий.

Замість сорому Міська дістала злість. Аби показати, що не боїться Стодолі й підписав заяву не від страху, а з власної волі, він запитав із викликом:

— А тебе чиєю кров’ю мастили? Голого? Шпака? Пластуна? Чи провідника Корнила?

— Ні, навіщо? — здивувався Стодоля. — У більшовиків це налагоджено фахово. У них завжди з собою горщик із свинячою кров’ю.

— То тебе намазали свинячою кров’ю? — нервово засміявся Місько.

Стодолю дратували його запитання, і він сказав:

— Іди вже. Іди й нікого не бійся. Тут ніякі засідки тобі не загрожують.

— Справді? З якого це часу?

— З такого, — сказав Стодоля. — Відколи я тут.

Прощаючись, він затримав Міськову руку в своїй і спитав:

— Ти не бачив мою Михасю?

Михася була його нареченою. Вона теж належала до Організації, але від активної праці відійшла, як і більшість жінок. Хоча досі переховувалася по чужих хатах.

— Не бачив, — сказав Місько.

— Якщо раптом де стрінеш, не кажи, що я живий.

— Добре.

— Нікому не кажи. Затямив?

— Та певно ж.

— Настане час, я сам скажу. А тепер іди й нічого не бійся, — повторив Стодоля. — Поки я живий, ніхто з наших не впаде над Стрипою. Нині я тут кермую, а не вони. Зрозумів?

Справді, і в Багатківцях, і в Ішкові, і в усіх довколишніх селах після облави було спокійно. Лише боївка кущового Кума недавно поколошматила дівчат та молодиць, котрі заплямували себе легкою поведінкою під час постою більшовиків. А самі босяки більше тут не з’являлися. Місько навіть Стрипу переплив човном. Та що ближче підходив до нашої криївки, то все важчав камінь на його душі. «Ти, горбалю, очеретяний вилупок, агент МГБ», — казав собі Місько, хоч він і гадки не припускав стати агентом. Заяву підписав, бо інакше Стодоля застрілив би його на місці, і тепер та заява лежала в його планшеті — «відрікаюся від ОУН і УПА» — і не відомо ще, де й скільки вона лежатиме. Може, й Міська уже не буде на світі, а відречення з його підписом залишиться на майбутнє, аби всі знали, що він зрікся Організації в її найтяжчу годину, зрікся присяги, зрікся України.

Так він і нам казав у криївці після зізнання — не можу, не можу собі простити. Ми з Сірком його заспокоювали, запевняли, що він усе зробив правильно, адже тепер ми знаємо достеменно, хто всипав трощу, хто всипав провідника Шаха на Драгоманівці, хто здав командира Бондаренка біля села Вівся, а з ними ще стільки найкращих людей.

Місько не заспокоювався, обзивав себе горбалем, провокатором, хомутом, дзядом і ще гіршими словами, бо чого ж це саме його покликав до себе Стодоля? Потім він притих, упав на прічі лицем до стіни і довго не обзивався. У Міськовій кудлатій голові визрівав якийсь рішенець, і я вже здогадувався який. Він заприсягнувся собі убити Стодолю.

Місько так і сказав, коли схопився на ноги й подивився на нас із Сірком гарячими очима:

— Другу зустріч Стодоля призначив мені біля кінського кладовища. Там я його