Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

– А, точно, – сказала мама. – Вуглинки для моєї художниці.

– Треба було нам із нею піти, – сказав Йонас.

Він мав рацію. Але я не хотіла опинятися біля командира. Мама це знала. Мені треба було піти з нею. Тепер вона була з ними сам на сам, без захисту, і винна в тому я. Я підвела Йонаса до краю будівлі коло брудного вікна.

– Будь тут, щоб білявому було тебе видно, – сказала я Йонасові.

– Що ти робиш? – спитав він.

– Хочу подивитись у вікно, щоб перевірити, чи все з мамою гаразд.

– Ліно, ні!

– Будь тут, – наказала йому я.

Білявому на вигляд було заледве двадцять. Саме він відвернувся, коли ми роздягалися. Він витяг складаний ножик і чистив ним нігті. Я пробралася до вікна і стала навшпиньки. Мама сиділа на стільці й дивилася собі на коліна. Перед нею на краєчку столу сидів командир. Він гортав папери в якійсь теці і щось говорив до мами. Тоді закрив теку й поклав собі на коліно. Я озирнулася на охоронця, а потім постаралася підтягтися вище, щоб краще бачити.

– Ліно, припини. Андрюс каже, що якщо будеш їх дратувати, тебе пристрелять, – прошепотів Йонас.

– А я нічого такого не роблю, – сказала я, повертаючись до братика. – Я просто хотіла перевірити, чи в неї все добре.

– Ну, але не забувай, що сталося з Оною, – сказав Йонас.

А що ж сталося з Оною? Чи вона тепер у раю зі своїм малям і нашою бабусею? Чи, може, її душа носиться понад ешелонами, понад натовпами литовців і шукає свого чоловіка?

Це були питання для тата. Він завжди був уважний до моїх питань, кивав і замислювався, перш ніж відповідати. Хто тепер відповідатиме на мої питання?

Було хмарно, але тепло. Удалині, за халупами, видніли сосни і ялини, між якими лежали поля. Я подивилася навколо, запам’ятовуючи пейзаж, щоб намалювати його для тата. Гадала, де ж Андрюс і його мама.

Деякі з будівель були в кращому стані, аніж наша. Навколо однієї був частокіл, біля іншої – садочок. Я їх намалюю – сумні й зіщулені, майже без жодної цятки кольору.

Відчинилися двері – і вийшла мама. Вийшов також командир і зупинився, спершись на одвірок, проводжаючи її поглядом. Мама стискала зуби. Підходячи, кивнула нам. Командир щось їй крикнув від дверей. Мама нічого на це не відповіла й схопила нас за руки.

– Відведіть нас назад, – звернулася вона до білявого енкаведиста. Той не поворухнувся.

– Я знаю дорогу, – сказав Йонас і пішов навпростець по грязюці. – Ходіть за мною.

– У тебе все гаразд? – спитала я маму, коли ми пішли.

– Усе гаразд, – тихо відказала вона.

У мене немов гора з плечей звалилася.

– Чого він хотів?

– Не тут, – відказала мама.

30

– Вони хотіли, щоб я з ними працювала, – пояснила мама, коли Йонас привів нас назад до хатинки.

– Працювала з ними? – не зрозуміла я.

– Ну, скоріше на них… Перекладати документи, розмовляти з іншими литовцями, які тут, – пояснила мама.

Я подумала про теку в руках командира.

– А що тобі за це обіцяли? – спитав Йонас.

– Я для них перекладати не буду, – сказала мама. – Я відмовилася. Ще вони просили слухати, що кажуть люди, й доповідати командирові.

– Доносити? – сказав Йонас.

– Так.

– Хотіли, щоб ти за всіма стежила й доповідала їм? – спитала я.

Мама кивнула.

– У разі згоди вони обіцяли особливі умови.

– Свині! – вигукнула я.

– Ліно! Тихіше, – сказала мама.

– І вони вважали, що ти допомагатимеш їм після того, що вони з нами зробили? – спитала я.

– Але, мамо, може, тобі потрібні особливі умови, – стурбовано сказав Йонас.

– Так ніби вони свою обіцянку виконають! – різко сказала я. – Вони – брехуни, Йонасе. Нічого вони нікому не дадуть.

– Йонасе, – мама гладила мого братика по обличчю. – Я не можу їм довіряти. Сталін сказав енкаведистам, що литовці – вороги. Командир і всі охоронці дивляться на нас як на людей другого сорту. Ти це розумієш?

– Мені вже Андрюс це казав, – відповів Йонас.

– Андрюс – дуже розумний хлопчик. Нам треба поговорити між собою, – сказала мама і звернулася до мене: – І, будь ласка, Ліно, обережніше з тим, що ти пишеш і малюєш.

Ми порились у валізах і знайшли те, що можна було в разі потреби продати. Я подивилася на свої «Записки Піквікського клубу». Сторінки з шостої по одинадцяту вирвані. На дванадцятій – брудна пляма.

Я вийняла фотографію в позолоченій рамці і задивилася на татове обличчя. Цікаво, де ще носовички. Мені хотілося надіслати ще одну звістку.

– Костас! – сказала мама, зазирнувши мені через плече.

Я дала їй фотографію. Мама лагідно провела пальцем по татовому і бабусиному обличчях.

– Який ти молодець, що взяла її. Ти просто не уявляєш, як вона мене підтримує. Бережи її, будь ласка.

Я відкрила свій блокнот, який тоді змогла взяти. «14 червня 1941 року. Люба Йоано…» – самотою стояло на першій сторінці: початок без продовження. Я написала ці слова майже два місяці тому, того вечора, коли нас забрали. Де тепер Йоана, де решта нашої рідні? Що б я написала тепер у цьому листі? Чи розповіла б, що енкаведисти загнали нас у вагони для худоби й тримали в неволі шість тижнів майже без їжі й води? Чи написала б, що вони хотіли зробити маму шпигункою? А про немовля у вагоні, про те, як застрелили Ону? Я чула голос мами, який застерігав мене, нагадував про обережність, але рука рухалася сама.

31

Алтайка повернулася й заметушилась. Поставила горщик на піч. Ми дивилися, як хазяйка зварила дві картоплини і згризла їх зі шматочком хліба.

– Мамо, – сказав Йонас, – а нам сьогодні буде картопля?

Коли ми спитали в хазяйки, та сказала, мовляв, ідіть і заробіть.

– Якби ти працювала на НКВД, мамо, тобі їсти б дали? – спитав Йонас.

– Ні, мій хороший. Вони годували б нас порожніми обіцянками, – відказала мама. – А це ще гірше, ніж порожній шлунок.

Мама заплатила алтайці за одну картоплину, потім за право її зварити. Це було якесь безглуздя.

– А скільки в нас грошей лишилося? – спитала я.

– Та майже ніскільки, – відказала мама.

Ми спробували заснути, притулившись до мами на голих дошках. Баба цмакала й хропла на своїй соломі. Її кислий віддих заповнював маленьке приміщення. Чи вона народилася в Сибіру?